Глава 22.2

— Збирай речі, — спокійно, але безапеляційно промовляє він. — Я зачекаю.

— Зараз? — перепитую я, здивовано розширивши очі.

Данило лише коротко киває.

— Я не дозволю тобі залишитися тут на ніч. Сама думка про те, що ти будеш тут одна... — його щелепа напружується, ніби він силоміць стримує слова, які ось-ось готові зірватися з язика. — Збери найнеобхідніше. Решту речей перевеземо завтра, після роботи.

Я мовчки киваю й мимоволі переводжу погляд на зачинені двері кімнати, де мирно спить Юстина. Після всього, що їй довелося пережити, вона нарешті почала спати спокійно, і мені зовсім не хотілося будити її чи лякати несподіваним нічним переїздом.

Та, дивлячись на Данила, я розумію: цього разу він не відступить.

Тихо відчинивши шафу, я починаю складати до дорожньої сумки все, без чого не обійтися найближчими днями: косметичку, зубну щітку, кілька футболок, змінний одяг і речі для офісу.

Коли блискавка на сумці змикається, Данило переводить на неї погляд.

— Усе?

— На перший час вистачить, — тихо відповідаю я, ще раз окинувши квартиру поглядом. Очі знову зупиняються на дверях кімнати Юстини. — Решту заберу завтра після роботи. І... мені потрібно буде все їй пояснити.

Данило мовчки кивнув.

Заперечувати він більше не став.

Лише уважно подивився на мене, і в його погляді вперше за цей вечір промайнуло щось схоже не на владність, а на розуміння.

— Думаю, буде краще, якщо я понесу сумку, — каже Данило й забирає її з моїх рук раніше, ніж я встигаю заперечити. — А ти розбуди сестру.

Він залишається біля вхідних дверей, очевидно вирішивши не лякати Юстину своєю несподіваною появою посеред ночі.

Я навшпиньках заходжу до нашої маленької спальні.

Навушники випали з Юстининих вух і лежали поруч на подушці, а на екрані телефона все ще тьмяно мерехтіла недодивлена серія мультфільму.

Я всміхаюся сама до себе.

— Юстю... — тихо кличу я, обережно торкаючись її плеча. — Юстю, прокидайся.

Вона невдоволено хмуриться, повільно розплющує очі й ще сильніше загортається в ковдру.

— М-м... Котра година? — сонно бурмоче вона.

— Ще ніч, — шепочу я, лагідно допомагаючи їй сісти. — Одягни кофту. Ми переїжджаємо.

— Переїжджаємо?.. Куди?..

Її очі ледь відкриті, а голос і досі губиться між сном і реальністю.

— Потім усе тобі розповім, — усміхаюся я. — А зараз вдягайся. Я поруч.

Юстина лише ледь кивнула.

Сон виявився сильнішим за цікавість. Вона довірливо обійняла мене за шию, щойно я взяла її на руки, і майже відразу знову задрімала, поклавши голову мені на плече.

Коли ми вийшли до коридору, Данило мовчки перехопив дорожню сумку, відчинив двері й пропустив нас уперед.

Я востаннє обвела поглядом квартиру. А тоді, міцніше притиснувши до себе Юстину, переступила поріг.

За пів години автомобіль плавно зупиняється перед високими воротами будинку Данила.

Щойно водій вимикає двигун, дверцята з мого боку відчиняються. Данило вже стоїть поруч, простягаючи мені руку.

Я мимоволі всміхаюся й вкладаю долоню в його.

Лише ступивши на тротуар, на мить завмираю й озираюся назад, ніби ще не до кінця вірю, що все це відбувається зі мною.

— Ти все ще хвилюєшся за Юстину? — тихо запитує Данило, уважно спостерігаючи за мною.

Я ледь помітно киваю.

— Трохи. Вона прокинеться в незнайомому місці... Напевно, злякається.

— Не злякається, — спокійно заперечує він. — Ти будеш поруч.

Його впевненість звучить так природно, що я й сама починаю в це вірити.

Данило кілька секунд мовчки дивиться мені в очі, а тоді куточок його губ ледь помітно здіймається.

— Уже шкодуєш, що погодилася переїхати?

Його погляд затримується на моєму обличчі, уважний і трохи насмішкуватий.

Я мимоволі всміхаюся у відповідь.

— Анітрохи.

Не відводячи від мене очей, він коротко киває, ніби саме такої відповіді й очікував.

Потім дістає з багажника мою сумку, зачиняє кришку й мовчки прямує до входу, а я, міцніше притискаючи до себе сонну Юстину, йду слідом.

Я повільно озираюся довкола, і вражено завмираю.

Навіть цей район здається мені зовсім іншим світом.

Широкі, бездоганно чисті вулиці, високі паркани, за якими ховаються розкішні маєтки, доглянуті газони й дерева, акуратно підстрижені рукою ландшафтних дизайнерів. Тут кожна деталь ніби промовляла про достаток, спокій і бездоганний порядок.

Мені навіть на мить здається, що я випадково потрапила на знімальний майданчик  фільму.

Коли ми переступаємо поріг будинку, це відчуття лише посилюється.

Я мимоволі затримую подих.

Переді мною відкривається величезний простір, залитий м'яким теплим світлом. Мармурова підлога віддзеркалює світильники над головою, високі стелі роблять будинок майже безмежним, а стриманий, бездоганно продуманий інтер'єр випромінює ту саму холодну елегантність, яка так пасує Данилові.

Повітря пахне свіжістю й легкими деревними нотами.

Жодного натяку на сирість чи затхлість, до яких я так звикла у своєму старому під'їзді.

Я й сама не помічаю, як починаю повільно озиратися на всі боки, намагаючись роздивитися кожну деталь.

Мій погляд ковзає до внутрішнього дворика, де тихо дзюрчить невеликий фонтан, а серед ідеально доглянутої зелені височіють витончені садові скульптури.

Усе навколо здається настільки нереальним, що мені важко повірити: відтепер саме тут я житиму найближчі три місяці.

Ми швидко перетинаємо подвір'я, і за мить Данило відчиняє масивні двері будинку, пропускаючи нас усередину.

Я переступаю поріг — і мимоволі завмираю.

Усе навколо виглядає настільки бездоганним, що мені на кілька секунд перехоплює подих. Просторий хол, високі стелі, тепле приглушене світло, мармур і дерево, що дивовижно гармонійно поєднувалися між собою. Будинок не кричав про розкіш — він просто випромінював її в кожній деталі.