Глава 22.1

Мабуть, я сплю, тому що Данило — мій бос — просто не міг сказати того, що я щойно почула.

— Пробач?

— Переїжджай до мене, — повторює він, і його голос лунає твердо. Я кліпаю, гадаючи, жарт це чи в мене галюцинації, адже мій мозок відмовляється в це вірити. Але обличчя Данила залишається безпристрасним.

Я хитаю головою, нервово всміхаючись:

— Це божевілля.

— Божевілля — це те, що ти живеш тут, — заперечує він, оглядаючи мою крихітну квартиру й нахмурюючись. — Раптом батько вистежить тебе, Юлю. Особливо після сьогоднішнього вечора.

— До чого тут сьогоднішній вечір?

— Наша спільна поява на вечірці, — каже він так, ніби це очевидно. — Від сьогодні всі думають, що ми разомі. Що ти моя. — Від цих простих слів, які не мали б нічого означати, повітря застрягає в моїх легенях. — Після сьогоднішнього дня ти станеш такою ж публічною фігурою, як і я, а це означає, що всі очі будуть прикуті до тебе. Завжди.

Моє тіло кам’яніє від цієї думки, коли його слова нарешті доходять до свідомості.

— Якщо люди дізнаються, що ти живеш тут сама, — продовжує він, тепер уже тихіше, ніби самі слова завдають йому болю. — Що моя дівчина винаймає житло і сама виховує сестру …

— Але ж ми не робили гучних заяв, — швидко виправляю я. — Навряд чи хтось сприймає мене, як твою наречену, — нагадую, похитавши головою. — Нікому не буде до цього діла, Даниле.

— Помиляєшся.

Його голос стає нижчим, а в очах спалахує стримане роздратування. Він робить крок уперед, і тепер між нами залишається лише килим.

— Мені є до цього діло, Юлю, — тихо каже він, не відводячи від мене погляду. — І я не можу зі спокійною совістю залишити тебе тут. Після того як ти з'явилася зі мною на благодійному вечорі як моя наречена, чутки вже розлетілися. Журналісти шукатимуть будь-яку інформацію про тебе. Їм захочеться дізнатися, хто ти, де живеш, із ким спілкуєшся. Вони чіплятимуться до кожної дрібниці.

— Даниле, це вже перебільшення, — заперечую я, хитаючи головою. — Я й так отримала від тебе більше, ніж могла уявити. Гроші, нову посаду...

Мої пальці мимоволі ковзають по м'якому шовку сукні.

— Цю сукню.

Його погляд на мить затримується на моїй руці.

— Усе це твоє, Юлю, — м'якше промовляє він. — До останньої дрібниці. Сукня. Посада. І гостьова спальня в моєму будинку. Користуйся всім без вагань.

Я лише похитую головою.

— Не можу.

Слова звучать майже пошепки.

Усе це занадто. Занадто щедро. Занадто особисто. З кожним новим його подарунком мені дедалі важче позбутися відчуття, ніби я поступово втрачаю саму себе.

Його щелепа напружується.

— Я не приймаю «ні» як відповідь.

Він вимовляє це спокійно, але в його голосі бринить сталь.

— І не залишу тебе тут.

— Тобі не потрібно цього робити, Даниле. Це не було частиною нашої угоди.

Після моїх слів між нами зависає важка тиша.

Не зводячи з мене очей, Данило повільно підходить до мене.

Кожен його крок змушує моє серце битися швидше.

Він зупиняється зовсім поруч.

Повітря раптом стає густим, а квартира — неприродно тісною, ніби весь світ звузився до кількох кроків між нами.

— Ні, — спокійно погоджується він.

Він стоїть так близько, що мене огортає терпкий аромат його парфуму. Кожен вдих нагадує, наскільки небезпечно мало простору залишилося між нами.

— Але ти працюєш на мене, а це означає, що я відповідаю за твою безпеку. Ти моя помічниця.

Він робить коротку паузу, не відводячи від мене погляду.

— І моя наречена, — тихо додає він.

Його голос стає глибшим, м'якшим, і від цього простого слова в грудях щось болісно стискається.

— Я звик піклуватися про те, що належить мені.

Від цих слів по моїй шкірі пробігає гарячий тремтливий струм. Я різко вдихаю, намагаючись заглушити безглузду хвилю радості, яка всупереч здоровому глузду здіймається десь усередині.

Це нічого не означає.

Він просто дотримується умов контракту.

Саме це я повторюю собі знову і знову.

Та погляд усе одно мимоволі ковзає до його губ.

Перед очима спалахує той поцілунок.

Гарячий.

Впевнений.

Неймовірно солодкий.

Я досі пам'ятаю, як легко він зруйнував усі мої захисні мури одним дотиком.

Серце починає битися ще швидше.

Ні.

Не можна.

Я різко струшую головою, проганяючи ці думки, перш ніж вони встигнуть пустити надто глибоке коріння.

— Я не можу просто взяти й переїхати. Я оплатила оренду квартири на рік уперед.

Він лише байдуже знизує плечима.

— Я владнаю це питання.

— Але всі мої речі тут, — не здаюся я. — І... моя сестра.

— Я люблю дітей, — незворушно перебиває він.

Я недовірливо кліпаю.

— Ти жартуєш?

На його губах з'являється ледь помітна усмішка. Він проводить долонею по потилиці й тихо зітхає.

— Гаразд, у мене немає досвіду спілкування з малечею. Але невже це настільки страшно?

Попри всю абсурдність ситуації, я мимоволі всміхаюся.

— Ти моя наречена, Юлю, — тихо промовляє він.

Знову.

Жодного разу він не додає слово «фіктивна».

Можливо, тому, що ми обоє чудово знаємо умови нашої угоди й не потребуємо зайвих уточнень.

А можливо...

Ні.

Я не маю права шукати в цьому прихований сенс.

Та щоразу, коли він називає мене своєю нареченою, у грудях щось стискається так сильно, що стає важко дихати.

— Ти переїжджаєш до мене, — уже спокійніше каже він. — І це не обговорюється.

Я повільно озираюся довкола.

Затишна кухня. Простора вітальня.

Стіни, які я, хоч не надовго, але можу назвати своїми.

Ця квартира мала стати  моєю фортецею. Скромною, невеличкою, далеко не ідеальною... але своєю.

Перед очима мимоволі постає його будинок — просторий, бездоганний, залитий світлом, такий самий холодний і впорядкований, як і його власник.