Глава 21, 2

Дорога до будинку Юлі минала в задушливій тиші.

Вона мовчки дивиться у вікно, нервово перебираючи пальцями ремінець клатча. Відтоді як вони поцілувалися, Юля ніби навмисно тримає між ними дистанцію. На вечорі вона майже відразу загубилася серед дружин і супутниць гостей, жодного разу не підійшовши до нього без потреби.

А він...

Він, мов останній дурень, увесь вечір лише й робив, що шукав її поглядом.

Данило навряд чи зміг би пригадати бодай одну розмову, яку сьогодні вів із партнерами чи членами ради директорів. Усі їхні слова злилися в суцільний нерозбірливий шум.

Натомість він бездоганно пам'ятав інше.

Як Юля сміялася, трохи схиляючи голову набік.

Як машинально заправляла волосся за вухо.

Як торкалася губами келиха з шампанським.

Як усміхалася іншим.

І те, чого не сталося жодного разу.

Вона так і не подивилася на нього.

Ніби той поцілунок налякав її не менше, ніж його самого.

Він і сам не розумів, навіщо запам'ятовував кожен цей безглуздий жест. Навіщо взагалі дивився. Але щоразу, коли випадково губив її серед гостей, всередині народжувалося дивне, майже фізичне бажання знову знайти.

Боже...

Ця поїздка тягнеться цілу вічність.

Він ковзає поглядом по циферблату годинника, потім — за вікно.

Коли автомобіль зупиняється, вона одразу тягнеться до ручки дверей.

— Юлю, — тихо кличе Данило.

Вона завмирає.

Її рука так і залишається лежати на ручці, а за мить вона повертає голову. Їхні погляди вперше за останні кілька годин зустрічаються.

І Данило раптом розуміє, що зовсім не готовий її відпустити.

Чому?

Він і сам не знає.

Через той поцілунок, який досі не виходить із голови?

Через те, що вона цілий вечір уникала його?

Чи тому, що сама думка залишити її одну викликає всередині незрозумілий протест?

— Я проведу тебе, — каже він, намагаючись надати своєму голосу звичної стриманості. — Уже пізно.

Юля здивовано кліпає, ніби зовсім не чекала почути ці слова.

Потім ледь усміхається й похитує головою.

— Не потрібно. Справді. Я дійду сама.

— Це було не запитання.

Не чекаючи відповіді, Данило виходить із машини. Прохолодне нічне повітря трохи остуджує голову, але не хаос думок. Обійшовши автомобіль, він відчиняє Юлі дверцята.

Вона дивиться на нього так, ніби він остаточно втратив здоровий глузд.

— Даниле...

— Я проведу тебе до дверей, — перебиває він, простягаючи руку.

Юля невдоволено підтискає губи, але після короткої паузи все ж вкладає свою долоню в його.

Її пальці холодні.

Чомусь саме ця дрібниця боляче чіпляє його.

До під'їзду вони йдуть мовчки. Тишу порушує лише тихий дзенькіт ключів у Юлиній руці та поодинокий шум автомобілів, що зрідка проносяться нічною вулицею.

Вона відчиняє важкі двері.

Ліфт і зупиняється на поверсі. Двері повільно розсуваються. Юля заходить усередину першою. Данило мовчки слідує за нею.

Щойно двері зачиняються, маленьку кабіну огортає така густа тиша, що чути навіть рівне гудіння механізму.

— Ми можемо поговорити? — нарешті озивається він. — Про те, що сталося сьогодні.

Юля мовчить.

Погляд уперто втуплений у цифри поверхів, які повільно змінюються над дверима.

Його погляд мимоволі ковзає до неї.

До темного волосся, що спадає на плечі.

До обличчя, яке після вечора здається ще втомленішим.

До губ...

— Раніше мені не раз доводилося цілувати жінок на світських заходах. Це нічого не означало. Просто частина ролі, яку всі очікують побачити.

Щойно слова злітають із язика, Данило відчуває, як усередині щось неприємно стискається.

Бо цього разу все було зовсім не так.

Він мовчить кілька секунд, ніби сперечаючись із самим собою.

— Якщо після сьогоднішнього тобі буде спокійніше... ми можемо змінити умови контракту, — нарешті каже він. — Додати пункт, що між нами не буде поцілунків.

Слова звучать рівно й стримано.

Та всередині все протестує.

Думка про те, що сьогоднішній поцілунок був останнім, викликає дивне, майже фізичне несприйняття.

І це лякає Данила значно більше, ніж він готовий собі зізнатися.

Юля мовчки дивиться на Данила. Її губи ледь прочиняються, ніби вона ось-ось щось скаже, але слова так і не зриваються з них. За мить вона лише міцніше стискає губи.

Тьмяне світло ліфта м'яко ковзає її обличчям.

Щоки досі рожеві.

Чи то від хвилювання після вечора, чи від спогаду про поцілунок — Данило не знає.

Та йому раптом здається, що це не має жодного значення.

Він просто не може перестати на неї дивитися.

Нарешті Юля тихо видихає.

— Ні.

Одне коротке слово.

І всередині нього ніби послаблюється туго затягнутий вузол.

Полегшення накочує так несподівано, що кутик його губ мимоволі сіпається в усмішці. Данило одразу проводить долонею по губах, приховуючи її.

Опануй себе.

Це лише контракт.

Лише гра.

То чому єдине, про що він зараз здатен думати, — коли знову зможе її поцілувати?

Ліфт тихо дзенькає, повідомляючи про прибуття. Двері  розсуваються, відкриваючи  освітлений коридор.

Юля першою виходить із кабіни.

Данило мовчки йде слідом.

Вона зупиняється біля квартири, поспіхом знаходить ключі. Метал тихо дзеленчить у її тремтячих пальцях. Відімкнувши двері, Юля штовхає їх плечем, але не заходить усередину.

Її пальці так міцно стискають сумочку, що кісточки біліють.

Вона все ще уникає його погляду.

— Я вдома, — тихо каже вона. — Дякую, що провів. Тепер можеш їхати.

— Не заперечуєш, якщо я зайду? — несподівано запитує він.

Юля різко переводить погляд на відчинені двері.

— Е-е... Сестра вже спить… — невпевнено промовляє вона. — Не хочу її тривожити.