Глава 21.1

Йому варто було просто розвернутися й повернутися до розмови з партнерами. Саме так учинив би Данило Черненко ще кілька тижнів тому. Та цього разу ноги самі рушили вперед, ніби рішення було ухвалене раніше, ніж він устиг його усвідомити.

Не відводячи від неї погляду, він повільно перетнув залу. Темне волосся Юлі мерехтіло в теплому світлі люстр, і вона вирізнялася серед натовпу так, ніби всі інші просто зникли. Коли вона повернула голову й їхні погляди зустрілися, у грудях щось глухо й важко вдарилося об ребра.

— Дами, — промовив він, втручаючись у їхню розмову. Підійшовши до Юлі, Данило обережно взяв її під руку. — Вибачте нас.

Він м'яко відводить її вбік, подалі від натовпу, туди, де музика вже не заглушує голосів, а сторонні погляди більше не відчуваються такими нав'язливими. Лише коли між ними й гостями з'являється кілька кроків відстані, Данило помічає, як із Юліних плечей повільно спадає напруження.

— Цікаві розмови? — запитує він із ледь помітною усмішкою, піднімаючи брову.

Юля тихо сміється. Її сміх звучить щиро, без звичної скутості, і це чомусь викликає в нього мимовільне бажання почути його знову.

— У кожної з них був цілий список запитань, — зізнається вона, похитавши головою. — Як давно ми разом, де познайомилися, хто першим закохався... Я весь час боялася заплутатися у власних відповідях. Доводилося буквально на ходу вигадувати наше «минуле».

Він тихо всміхається.

— Не думав, що вони влаштують тобі справжній допит.

— Я теж, — зітхає вона. — Тепер розумію, як це складно — удавати закохану пару. Треба пам'ятати кожну дрібницю, щоб не суперечити самій собі.

Данило лише коротко кивнув.

Романтика ніколи його не цікавила. Він не запам'ятовував дат, не вигадував красивих історій знайомства, не будував спільних спогадів лише для того, щоб комусь сподобатися. Усе це завжди здавалося йому безглуздою виставою, у якій він не мав ані бажання, ані потреби брати участь.

Саме тому він і запропонував Юлі контракт. Їм не потрібні були почуття — лише переконлива роль, яку вони мали зіграти.

— Якщо захочеш поїхати, просто скажи, — промовив він уже м'якше й, ледь торкнувшись її руки, змусив підвести на нього погляд. — Ми не зобов'язані залишатися тут до кінця вечора.

Юля на мить завмерла, а тоді швидко похитала головою.

— Ні, я в порядку. До того ж тобі потрібно справити враження на раду директорів.

— Повір мені, — тихо каже Данило, нахиляючись ближче. Його легені наповнює теплий ванільний аромат її парфумів, змішаний із ледь вловимим запахом квітів. — Вони вже вражені.

Юля підводить на нього очі.

Великі, зелені, трохи розгублені.

На якусь мить йому здається, що вона ось-ось щось скаже. Та слова так і не зриваються з її вуст. Натомість її погляд повільно ковзає до його губ.

У Данила пересихає в горлі.

Її рожеві губи ледь прочиняються, і цей майже непомітний рух несподівано приковує до себе всю його увагу. Навколишній шум розчиняється, музика стихає, а час ніби сповільнює хід.

Господи...

Вона неймовірно красива.

Дзвін десятків келихів раптом розтинає тишу між ними.

Данило різко підводить голову.

Майже всі гості вже дивляться в їхній бік. Усміхнені обличчя, підняті келихи, очікування в кожному погляді.

Данило повільно видихає, відчуваючи, як напружуються плечі.

Погляд сам знаходить Юлю.

Вона стоїть нерухомо, дивиться на нього широко розплющеними очима, а між її брів залягла тонка зморшка. Він бачить, як вона нервово затримує подих, і в ту ж мить усвідомлює те саме, що й вона.

Вибору немає.

Раніше публічні поцілунки ніколи не були для нього проблемою. Це була звична частина гри, красивий жест для камер, партнерів чи світських пліткарів. Але зараз усе чомусь здавалося інакшим.

Бо цілувати доведеться не випадкову супутницю.

Юлю.

І якщо він зараз відступить, якщо бодай на мить завагається, кожен у цій залі помітить фальш. А цього він допустити не міг.

Данило повільно нахиляється до неї, а його долоня м'яко лягає на її талію.

— Розслабся, — шепоче він так тихо, що ці слова чує лише вона.

Великим пальцем він обережно підводить її підборіддя.

Юля завмирає.

Її подих збивається, а зелені очі зустрічаються з його. На мить між ними зависає мовчання. Потім її вії здригаються й повільно опускаються.

Цього виявляється достатньо.

Данило скорочує останні сантиметри між ними й легко торкається її губ своїми.

Десь поруч вибухають оплески, лунають схвальні вигуки, але вони швидко розчиняються у тлі. Він майже нічого не чує. Уся його увага зосереджується лише на Юлі.

На теплі її губ.

На ледь вловимому присмаку шампанського.

На тому, як несподівано легко руйнуються всі межі, які він так старанно вибудовував між ними.

Сам не помічаючи, як це стається, Данило трохи міцніше притягує її до себе, поглиблюючи поцілунок.

Юля тихо затримує подих, а її пальці несміливо стискають тканину його сорочки.

І в ту ж мить всередині нього ніби щось обривається.

Він цілував жінок і раніше. Це ніколи не мало для нього особливого значення. Звичайний жест, доречний у потрібний момент. Без хвилювання. Без наслідків.

Але зараз усе було інакше.

Здавалося, ніби галаслива зала зникла, залишивши лише їх удвох. Лише її нерівне дихання, тепло її близькості й дивне, майже тривожне відчуття, що він уже не контролює ані ситуацію, ані самого себе.

Найбільше його лякало те, що він зовсім не хотів зупинятися.

Та вже за мить Юля обережно відступає.

Її груди швидко здіймаються від збитого дихання, щоки вкриває легкий рум'янець, а очі, ще мить тому заплющені, повільно знаходять його погляд.

Між ними повисає тиша.

Навколишній шум знову повертається — оплески, сміх, дзвін келихів. Світ ніби оживає, але Данило майже не звертає на нього уваги.