Глава 20.2

Він машинально перевів погляд на Юлю.

Вона стояла трохи осторонь у товаристві дружин його ділових партнерів. Уважно слухала співрозмовниць, час від часу відповідала, усміхалася саме тоді, коли цього вимагала розмова.

Для будь-кого збоку вона виглядала цілком природно.

Ніби все життя почувалася своєю серед таких людей.

Та Данило знав її надто добре.

Він помічав те, чого не бачив ніхто інший: ледь напружені плечі, обережність у кожному слові й уважний погляд, яким вона ніби постійно перевіряла, чи все робить правильно.

І від цієї думки він несподівано відчув не гордість за вдало зіграну роль, а бажання підійти до неї. Просто стати поруч.

Попри хвилювання, Юля залишалася собою.

Спокійною. Щирою. Вихованою.

Вона зовсім не вміла прикидатися чи грати чужих ролей.

І, мабуть, саме тому люди так легко їй вірили.

Данило й сам не помітив, як куточок його губ ледь помітно сіпнувся в усмішці.

— То це все-таки правда?

Почувши знайомий голос, він обернувся.

До нього, тримаючи в руці келих віскі, прямував Артур.

На його обличчі читалося таке щире здивування, що Данилові довелося докласти чимало зусиль, аби зберегти звичну незворушність.

— Ти справді зустрічаєшся зі своєю помічницею? — недовірливо перепитав Артур, зупинившись поруч.

— Схоже на те.

Артур мовчки дивився на нього ще кілька секунд, ніби намагався зрозуміти, чи це не черговий жарт.

Потім тихо присвиснув і зробив ковток віскі.

— Оце так новина, — Артур похитав головою. — Я завжди знав, що ти здатен здивувати, але такого навіть уявити не міг.

Данило лише мовчки зробив ковток віскі.

Артур перевів погляд на Юлю, яка саме розмовляла з дружинами партнерів.

— З усіх жінок Харкова ти обрав власну помічницю, — промовив він із лукавою усмішкою. — Чесно кажучи, не такого повороту я очікував.

— Так склалися обставини.

— Справді?

Артур тихо засміявся й нахилився трохи ближче.

— Ми знайомі вже п'ятнадцять років, Даниле. Мене такою відповіддю не проведеш.

Він зробив коротку паузу, уважно вдивляючись у друга.

— Тільки не кажи, що закохався.

Данило повільно перевів на нього холодний погляд.

— Не скажу.

— Тоді поясни, що відбувається.

— Це особисте.

Артур пирхнув.

— З тобою все стає «особистим», щойно ти не хочеш відповідати.

На губах Данила майнула ледь помітна усмішка.

— Можливо.

— Ні, не можливо. Саме так і є.

Артур ще раз глянув на Юлю, а тоді знову перевів погляд на Данила.

— І знаєш, що мене дивує найбільше?

— Що?

— Не те, що ти з'явився тут із нею. А те, як ти на неї дивишся.

Артур усе ще недовірливо похитував головою.

— Я справді нічого не розумію. Після розлучення ти по шістнадцять годин на добу живеш роботою, уникаєш будь-яких стосунків, а тепер раптом приходиш на благодійний вечір під руку зі своєю помічницею. І не просто приходиш, а оголошуєш, що вона твоя наречена.

Він коротко кивнув у бік Юлі.

— Із дівчиною, яка останні два роки сиділа за дверима твого кабінету й знала твій графік краще за тебе самого.

Данило повільно видихнув.

Він давно розумів, що цієї розмови не уникнути.

І якщо вже комусь можна було сказати правду, то саме Артурові.

— Ми уклали угоду, — тихо промовив він.

Артур завмер.

Келих так і залишився біля його губ.

Кілька секунд він мовчки дивився на Данила, ніби чекав, що той зараз усміхнеться й скаже, що це невдалий жарт.

— Перепрошую... що?

— Ти все правильно почув.

Артур повільно опустив келих.

— Зачекай... Тобто між вами справді нічого немає?

— Нічого.

— Тоді навіщо весь цей театр?

Данило на мить перевів погляд на залу.

Гості вже знову розмовляли між собою, піднімали келихи, усміхалися, але час від часу непомітно поглядали в їхній бік.

Новина вже ширилася залою.

— Після розлучення мені потрібно було повернути довіру ради директорів і кількох ключових партнерів, — спокійно пояснив він. — Їм потрібен не лише сильний керівник, а й людина зі стабільною репутацією. Юля погодилася мені допомогти.

Артур уважно вислухав його.

Потім знову перевів погляд на Юлю.

Вона саме засміялася у відповідь на якусь репліку Елени.

— І це все?

— Це все.

Данило відповів майже не замислюючись. Надто швидко.

Артур помітив це одразу. На його губах повільно з'явилася усмішка.

— Знаєш... у твоєму бездоганному плані є лише одна проблема.

— Яка саме?

Артур ледь усміхнувся.

— Ти сам собі не віриш.

Данило насупився.

— Про що ти?

— Про те, як ти на неї дивишся.

Він коротко кивнув у бік Юлі.

— Так не дивляться на жінку, яка потрібна лише для вдалої угоди.

Між ними запала мовчанка. Данило мимоволі перевів погляд на Юлю і  майже одразу відвів очі.

— Не вигадуй.

— Я й не вигадую, — спокійно відповів Артур. — Просто знаю тебе надто давно.

Він зробив останній ковток віскі, поставив порожній келих на тацю офіціанта, що проходив повз, і легко поплескав Данила по плечу.

— Просто будь обережний.

— Із чим?

Артур усміхнувся.

— Із собою. Сподіваюся, ти справді контролюєш ситуацію.

Артур пішов, залишивши Данила самого серед гамору голосів і дзвону келихів.

Та він майже не чув того, що відбувалося довкола. У голові вперто звучали слова друга.

Ти сам собі не віриш.

Нісенітниця.

Це була лише угода. Холодний розрахунок. Взаємна вигода. Жодних прихованих мотивів.

Жодних почуттів.

Саме це він повторював собі відтоді, як запропонував Юлі контракт. І саме так усе мало залишитися до останнього дня їхньої домовленості.

Данило повільно перевів погляд на Юлю.