Глава 20. 1

Данило був переконаний, що все буде просто.

Можливо, рішення запропонувати Юлі контракт і справді було надто поспішним. Його продиктувала хіть, а не здоровий глузд. Та весь цей час він уперто переконував себе, що їхня домовленість нічим не відрізнятиметься від будь-якої іншої ділової угоди. Контракт із чітко визначеними правилами, взаємною вигодою та заздалегідь відомим фіналом. Жодних ускладнень. Жодних емоцій.

Але реальність виявилася зовсім іншою.

І проблема була навіть не в самій угоді.

Проблемою стала Юля.

Данило непомітно перевів на неї погляд.

Чорна шовкова сукня м'яко огортала її струнку постать, ловлячи теплі відблиски кришталевих люстр. Гладка тканина плавно ковзала по тілу з кожним кроком, підкреслюючи те, що майже два роки ховалося за строгими офісними костюмами, застебнутими блузами й стриманими спідницями.

Раніше він ніколи не дозволяв собі дивитися на неї так.

Юля була його помічницею. Розумною, відповідальною, бездоганно організованою. Він цінував її професіоналізм, покладався на неї більше, ніж на будь-кого в компанії, і цього було достатньо.

Принаймні він так думав.

Та сьогодні щось змінилося.

Його погляд мимоволі затримувався довше, ніж слід, а всередині наростало дивне, незрозуміле напруження, яке дедалі важче було ігнорувати.

Данило непомітно стиснув щелепи, змушуючи себе відвести очі.

Не зараз.

Він приїхав сюди не для того, щоб милуватися жінкою, яка йшла поруч.

Попереду чекали люди, від яких залежало майбутнє компанії. Саме заради них він затіяв цю виставу. І він не мав права втратити контроль через власну помічницю.

Він завжди знав, що Юля красива.

Та це була зовсім інша краса — не та, що відразу впадає в око й змушує озиратися вслід. Її врода відкривалася поступово: у спокійному погляді карих очей, у щирій усмішці, у стриманій грації кожного руху.

Майже два роки він бачив її лише в  класичних спідницях і строгих жакетах. Волосся зазвичай було недбало зібране у хвіст, біля вуха — телефон, у руках — папка з документами або горнятко кави.

Вона настільки органічно вписувалася у звичний ритм офісу, що він майже перестав помічати, наскільки вона вродлива.

А сьогодні все було інакше.

Темне волосся м'якими хвилями спадало на плечі, чорний шовк ніжно огортав її постать, підкреслюючи кожен вигин, а сама Юля мала такий вигляд, ніби щойно зійшла зі сторінок дорогого глянцевого журналу.

Дідько...

Він уже й не пам'ятав, коли востаннє йому доводилося докладати стільки зусиль, аби просто відвести від жінки погляд.

І найбільше його дратувало те, що цією жінкою виявилася власна помічниця.

Данило повільно стиснув щелепи.

Ні.

Не зараз.

Він прийшов сюди не для того, щоб милуватися Юлею.

Цей вечір мав зовсім іншу мету.

У цій залі були люди, від яких залежало майбутнє компанії. Саме заради них він затіяв цю виставу. Він не мав права дозволити особистим емоціям бодай на мить зруйнувати план, який так ретельно вибудовував останні місяці.

Дзвін кришталевих келихів, приглушений гул розмов і мелодія струнного квартету давно стали для нього звичним тлом. Благодійні вечори, світські прийоми, ділові вечері — усе це майже не відрізнялося одне від одного.

Колись поруч із ним уже були жінки.

Красиві. Доглянуті. Бездоганно вдягнені.

Вони усміхалися фотографам, позували перед камерами, підтримували невимушені розмови з партнерами й створювали саме те враження, якого вимагав його статус.

І жодна з них не викликала в ньому нічого, окрім ввічливої байдужості.

То чому сьогодні все було інакше?

Чому простий дотик Юлиної руки так легко руйнував його звичну незворушність?

Чому він постійно ловив себе на бажанні знову подивитися на неї?

Наче відчувши його погляд, Юля трохи міцніше стиснула його долоню.

Данило мимоволі перевів очі на її обличчя.

Вона уважно розглядала гостей, намагаючись зберігати спокій, але він одразу помітив те, чого не побачив би ніхто інший.

Ледь прискорене дихання. Напружені плечі. І тривогу, яку вона так відчайдушно намагалася приховати.

Юля дивилася перед собою, старанно зберігаючи спокійний вираз обличчя.

Та Данило знав її надто добре.

Він одразу помітив ледь помітний неспокій у карих очах, напружену лінію плечей і те, як вона несвідомо прикусила нижню губу.

— Усе гаразд? — тихо запитав він.

Юля важко ковтнула й кивнула.

— Просто... почуваюся не у своїй тарілці.

Данило на мить затримав на ній погляд.

— Це мине, — спокійно сказав він. — Такі вечори не триватимуть вічно. Але сьогодні мені справді потрібно тут бути.

Вона глибоко вдихнула, ніби намагалася переконати саму себе.

Тривога нікуди не зникла.

Він не міг її за це засуджувати.

Для них обох усе це було однаково незвичним. Різниця полягала лише в тому, що він давно навчився приховувати власні емоції, а Юля ще тільки вчилася жити за правилами світу, до якого зовсім не належала.

За кілька секунд музика стихла.

Розмови повільно згасли.

Один за одним гості почали обертатися в їхній бік.

Юля відчутно напружилася й міцніше стиснула його долоню. Данило відповів таким самим легким стиском. Без слів. Просто даючи їй зрозуміти, що сьогодні вона не залишиться з усім цим сама.

Останні розмови остаточно стихли.

Юля нервово переступила з ноги на ногу, і Данило, повернувшись до неї, ледь помітно всміхнувся.

Лише куточками губ. Та цього виявилося достатньо.

Вона зустріла його погляд і несміливо всміхнулася у відповідь, хоча він устиг помітити, як за мить до цього її очі тривожно ковзнули по обличчях гостей.

— Як ти? — тихо запитав він.

Юля глибоко вдихнула.

— Здається... усе не так страшно, як я собі уявляла.

— Я знав, що ти впораєшся.