Глава 18

Новий образ для особистої асистенти

Дні закрутилися з такою шаленою швидкістю, що Юля майже перестала помічати, як минає час. Вона виходила з дому о восьмій ранку, а поверталася далеко за дев'яту вечора. Іноді сил не вистачало навіть перевдягнутися — вона просто падала на ліжко в тому, в чому прийшла, й миттєво засинала.

Робота в холдингу захоплювала її дедалі більше. Нові проєкти, зустрічі, нескінченні переговори й відповідальність, про яку вона ще недавно могла лише мріяти. Данило вимагав від неї максимуму. Він терпляче пояснював складні моменти, якщо бачив, що вона чогось не розуміє, але ніколи не робив поблажок. У його очах вона мала бути не дівчиною, якій пощастило опинитися поруч із генеральним директором, а професіоналкою, яка заслужила своє місце власною працею. І Юля відчайдушно намагалася саме це довести — насамперед собі.

Та щойно завершувався робочий день, усе змінювалося.

За межами офісу починалася їхня інша реальність.

Вечері в дорогих ресторанах, відкриття виставок, благодійні прийоми, прем'єри, ділові заходи — Данило крок за кроком створював бездоганну картину закоханої пари, у яку вірили всі навколо.

Усі, крім неї.

Бо варто було зачинитися дверцятам автомобіля чи ліфта, як між ними знову виростала майже відчутна стіна. Після того короткого п'янкого поцілунку в ресторані Данило більше жодного разу не торкнувся її. Не шукав нагоди залишитися наодинці, не дозволяв собі зайвої близькості й навіть випадкові дотики зводив до мінімуму.

Це дивувало Юлю більше, ніж сама угода.

Вона ніяк не могла зрозуміти, навіщо він так наполегливо затягнув її у свою гру, якщо зовсім не поспішав скористатися тим, що, згідно з підписаним контрактом, тепер належало йому.

Офісний день нарешті згас, розчинившись у вечірніх сутінках міста. За тонованими вікнами автомобіля повільно пливли розмиті вогні ліхтарів і рекламних вивісок, відбиваючись у чорному лаку панелей та м'якій шкірі салону.

Юля притулилася до сидіння й непомітно видихнула. День видався виснажливим, а почута в жіночій вбиральні розмова й досі не виходила з голови.

Поруч, як завжди незворушний, сидів Данило. Він майже не рухався, але його присутність відчувалася так гостро, що, здавалося, заповнювала собою весь салон автомобіля.

Щойно Юля зачинила дверцята, він коротко глянув на водія.

— У торговий центр.

Це було не прохання.

Лише черговий наказ, який усі навколо звикли виконувати без жодних запитань.

Ще вранці Данило попередив, що після роботи забере її із собою. Тоді Юля навіть не стала з'ясовувати навіщо. Відтоді як вони підписали контракт, він просто повідомляв про свої рішення, а вона дедалі частіше ловила себе на тому, що мовчки погоджується.

Від цієї думки неприємно стиснулося серце.

Невже так легко можна звикнути до того, що хтось починає розпоряджатися твоїм життям?

— Навіщо ми їдемо до торгового центру? — порушила вона мовчанку. — Я думала, після роботи ми повернемося до холдингу або до вас…

— До тебе, — спокійно перебив Данило.

Юля розгублено кліпнула.

— Що?

Він повернув голову й зустрівся з нею поглядом.

— Почни з простішого. Звертайся до мене на «ти».

У куточках його губ майнула ледь помітна усмішка.

Коли вони переступили поріг одного з найрозкішніших бутіків у центрі міста, Юля мимоволі сповільнила крок.

Усе навколо промовляло про розкіш: приглушене світло, ідеально вивішений дизайнерський одяг, дорогий аромат парфумів, що ледь відчувався в повітрі, і продавчині з бездоганними усмішками.

Їй ніколи не доводилося бувати в таких місцях.

І думка про те, що вже за кілька днів вона з'явиться в холдингу в речах із цього бутіка, змусила шлунок неприємно стиснутися. Колеги й без того не приховували свого ставлення. Новий гардероб лише піділлє олії у вогонь.

— Даниле... може, не треба? — тихо запитала вона, востаннє сподіваючись, що ще можна відмовитися.

Він лише спокійно подивився на неї.

— Треба.

Його відповідь прозвучала настільки впевнено, що сперечатися майже не мало сенсу.

— І взагалі, яка дівчина не любить красивий одяг?

— Ти хоч знаєш, скільки тут усе коштує? — майже пошепки промовила Юля.

На його губах промайнула ледь помітна усмішка.

— Якщо тебе турбує тільки це, можеш не хвилюватися. Я все оплачу.

— Це неправильно.

— Навпаки. Саме так і мало бути.

Не чекаючи нових заперечень, Данило перевів погляд на консультантку.

— Перепрошую.

До них одразу підійшла доглянута білявка.

— Добрий вечір. Чим можу допомогти?

Данило легко поклав долоню Юлі на талію й м'яко притягнув її ближче.

— Потрібно повністю оновити її гардероб. Одяг, взуття, аксесуари. Ціна значення не має.

Юля завмерла.

Вона вже відкрила рота, щоб заперечити, але відчула тепло його долоні крізь тонку тканину блузки й несподівано втратила нитку думок.

Такий простий дотик.

Нічого більше.

Але серце чомусь збилося з ритму.

Вона вдихнула знайомий деревно-пряний аромат його парфумів і на якусь мить забула, де знаходиться.

Їй раптом захотілося, щоб він не прибирав руку.

Це бажання налякало її більше, ніж ціни на сукні довкола.

— Звісно, — усміхнулася консультантка. — Ми подбаємо про все.

Данило повільно відпустив Юлю й ледь помітно кивнув у бік примірочних.

— Іди.

Мить розсипалася так само швидко, як і виникла.

Разом із теплом його долоні повернулося знайоме відчуття безсилля. Юля слухняно рушила за консультанткою, але всередині все протестувало. Вона почувалася лялькою, якій хтось інший обирає одяг, життя і навіть роль, яку вона відтепер має грати.

Та дуже скоро Юля й сама не помітила, як почала отримувати від цього задоволення.

Уперше в житті вона могла обирати не те, на що вистачало грошей, а те, що справді подобалося. Спочатку, коли консультантка приносила чергові сукні, жакети чи туфлі, Юля лише ніяково всміхалася й невпевнено знизувала плечима. Данило мовчки спостерігав за нею з темно-коричневого шкіряного дивана, зрідка кидаючи короткі зауваження.