Глава 17

Ніколи не закохуйся

Данило цілував Юлю з такою стримуваною, але нищівною пристрастю, ніби кожною миттю намагався скоротити відстань між ними до останнього подиху. Вона тремтіла в його міцних обіймах, гостро відчуваючи тепло його тіла, рівне биття серця й запаморочливу близькість, від якої весь навколишній світ ніби перестав існувати.

Він повільно, з явною неохотою відсторонився, однак не відпустив її. Його погляд і далі був прикутий до її обличчя, ніби він намагався запам'ятати кожну рису. Данило мовчки вдивлявся в її прискорене дихання, у ледь прочинені губи, у ніжний рум'янець, що повільно розливався щоками.

— Ти неймовірна... — тихо промовив він.

Кінчиком великого пальця він ледь помітно провів по її нижній губі, і Юля мимоволі прикусила її, опускаючи погляд. Від того, як він дивився на неї, всередині все тремтіло. У його темних очах палало щось таке, що змушувало її забути про обережність і почуватись перед ним беззахисною.

Данило ледь усміхнувся, ніби помітив кожну зміну в її настрої.

— Найбільше зараз мені хочеться забрати тебе звідси, сховати від усього світу й ні з ким не ділити, — майже пошепки сказав він. На мить заплющив очі, ніби приборкуючи власні бажання, а тоді тихо додав: — Але нам краще зупинитися.

Юля повільно підняла на нього погляд. Її подих і досі залишався нерівним.

— Тоді... навіщо ти привів мене сюди? — тихо запитала вона, озираючись довкола.

Лише тепер вона по-справжньому звернула увагу на затишну кімнату, оповиту м'якою напівтемрявою, яка різко контрастувала з гамором благодійного вечора за її межами.

— На обід, Юлечко, — відповів Данило, і в його голосі прослизнула оксамитова дражлива інтонація. — Ти голодна?

Вона мовчки кивнула.

— Тоді ходімо їсти.

Данило обережно допоміг Юлі підвестися зі своїх колін і, не поспішаючи, підвів її до столу, що стояв у центрі кімнати. Галантно відсунувши стілець, він дочекався, поки вона сяде, і лише тоді зайняв місце навпроти.

За кілька секунд у дверях безшумно з'явився офіціант із замовленням. Він швидко й майже непомітно розставив тарілки, побажав приємного вечора та так само тихо зачинив за собою двері.

Юля відчула, як щоки миттєво спалахнули жаром. Їй здавалося, ніби офіціант без зусиль здогадався, що сталося між ними кілька хвилин тому. Вона поспішно опустила погляд, намагаючись приборкати хвилювання.

Коли в кімнаті знову запанувала тиша, Юля машинально взяла виделку й почала неквапливо перебирати запечені овочі під вершковим соусом, хоча апетиту майже не відчувала.

Вона надто гостро відчувала на собі його погляд.

Данило не поспішав братися до вечері. Він мовчки спостерігав за нею, ніби намагався запам'ятати кожну рису її обличчя, кожен порух вій, кожну ледь помітну зміну емоцій.

— Щось не так, Юлю? — м'яко запитав він, зробивши неквапливий ковток вина й не зводячи з неї очей.

Вона поспіхом похитала головою.

— Ні... усе добре.

Відповідь прозвучала занадто швидко й невпевнено.

На губах Данила майнула ледь помітна усмішка.

— Тоді чому ти вже кілька хвилин лише колупаєш вечерю виделкою?

Юля зніяковіло подивилася на свою тарілку й тихо зітхнула.

— Просто... мені потрібно трохи часу, щоб заспокоїтися.

Юля мовчки опустила погляд на тарілку, але виделка так і завмерла в її руці. Вона зовсім не відчувала смаку їжі. У голові безладно змішалися спогади про його поцілунок, тепло його долонь і слова, сказані всього кілька хвилин тому.

Вона ризикнула крадькома подивитися на Данила.

Він сидів навпроти, спокійний і незворушний, ніби нічого особливого між ними не сталося. Лише уважний погляд темних очей видавав, що він і далі не випускає її з поля зору.

Юля поспіхом відвела очі.

Серце билося так голосно, що, здавалося, його міг почути навіть він.

«Що я, чорт забирай, наробила?..»

Ця думка промайнула в голові так несподівано, що в грудях усе болісно стиснулося.

Це була помилка.

Величезна.

Майже фатальна.

Вона погодилася на контракт, переконуючи себе, що зможе відокремити почуття від роботи, а реальність — від гри. Та сьогодні, після його дотиків, поцілунку й того, як він дивився на неї, ця межа почала небезпечно стиратися.

І найбільше її лякало навіть не це.

А те, що вона вже не була певна, чи справді хоче її зберегти.

На її рахунку вже лежала сума з багатьма нулями, а в новому трудовому договорі значилася зарплата, про яку вона ще недавно боялася навіть мріяти. Данило виконав кожну свою обіцянку — навіть більше. Усе було зафіксовано чорним по білому: підвищення, гроші, нова посада. Те, до чого Юля йшла роками, нарешті стало реальністю.

Це мало б зробити її щасливою.

Мало б викликати полегшення, гордість, відчуття перемоги.

Натомість десь глибоко всередині повільно розростався глухий, виснажливий біль. Він тихо, але вперто нашіптував, що ціна виявилася надто високою. Наче разом із новою посадою вона віддала щось значно цінніше — частинку себе, своїх принципів, своєї гідності. Адже вона завжди вірила, що досягне всього власною працею, а не підписом під угодою, яка змушувала її переступити через себе.

Та варто було цим думкам набрати сили, як перед очима поставала зовсім інша картина: тісна орендована квартира, господиня, яка  кожного місяця піднімала плату, залишаючи від її зарплати самі крихти, і батько, який давно проміняв родину на пляшку.

Вибору в неї не було.

Юля повільно вдихнула, силоміць відганяючи сумніви. Вона не могла дозволити собі зараз думати про те, що вже неможливо змінити. Шлунок болісно стиснувся, але вона все ж опанувала себе, підвела очі й зустрілася поглядом із Данилом.

— Даниле Романовичу... — тихо промовила вона, на мить затнувшись. — Скажіть мені чесно... навіщо вам ця угода?

Він навіть не глянув у її бік. Лише кутик губ ледь помітно смикнувся, ніби це запитання його зовсім не здивувало.