Глава 11

Натягнуті струни

Ранок зустрів її сірим, важким небом — точним, дзеркальним відображенням того безпросвітного хаосу, що панував у душі. Проте навіть ця осіння прохолода не могла загасити кволий вогник надії, за який Юля відчайдушно чіплялася всім своїм єством.

Поправивши ковдру на сплячій сестричці та ніжно поцілувавши її в теплу щоку перед виходом — цей ритуал, сповнений безмежної любові й тихого, прихованого смутку, щоразу давав їй сили жити далі, — Юлія рушила на автобусну зупинку.

Її думки нестримно кружляли навколо нічного повідомлення. Вона знову й знову проживала ті суперечливі почуття, що захлеснули її під час листування, коли вона власноруч зробила крок у невідомість і погодилася на перший сеанс. Дорога до офісу перетворилася на суцільний хворобливий вир: тривожні здогади про майбутнє перепліталися зі звичним плином повсякденних турбот.

За кілька хвилин після того, як вона зайняла своє робоче місце в приймальні, в офісі з'явився Данило.

Його поява завжди мала силу електричного розряду. Серце Юлі миттєво зробило болісний стрибок і забилося в прискореному, збитому ритмі — як і щоразу, коли він опинявся поруч. Сьогодні він був у бездоганно викроєному темно-синьому костюмі, який ідеально облягав його міцну, статурну фігуру. Темне волосся, точена лінія плечей, суворий, безпристрасний погляд із самого ранку — у кожній його деталі, у кожному русі відчувалася абсолютна, майже лякаюча досконалість.

Юля відчула, як нерви натягуються, мов струни перед вибухом. Намагаючись зосередитися на робочих паперах, вона марно намагалася приховати, як усе всередині стискається в тугий вузол від одного-єдиного його погляду.

— Доброго ранку, Юліє, — привітався він, і на його губах ковзнула ледь помітна, тіньова посмішка, яка з’являлася на цьому зазвичай суворому обличчі так само рідко, як і сонце в похмурий день.

— Доброго ранку, пане Даниле, — нервово, майже на видиху відповіла вона.

Попри те, що вона працювала на нього вже не перший місяць, його невидиме аура й близькість досі бентежили її, вибиваючи земля з-під ніг.

— Я зараз принесу вам каву, — поспіхом додала дівчина, чіпляючись за звичний ритуал.

Данило лише коротко кивнув і пройшов повз її стіл, залишивши по собі легкий шлейф дорогого парфуму.

Як і завжди, Юля з особливою дбайливістю приготувала напій — саме так, як він любив. Переступивши поріг кабінету з гарячою порцеляновою чашкою в руках, вона підвела очі й на мить затамувала подих.

Данило стояв перед панорамним вікном. Ранкове світло, пробиваючись крізь пелену хмар, м'яко обволікало його темний силует, перетворюючи постать на величну монументальну фігуру. Від цієї картинки в горлі Юлі миттєво пересохло. Вона зробила обережний, глибокий вдих, марно намагаючись угамувати раптовий, некерований трепет, що гарячою хвилею розливався десь під серцем.

— Вибачте, Даниле Романовичу, ось ваша кава, — тихо мовила вона, намагаючись зберегти твердий, діловий тон, але голос зрадницьки здригнувся, прозвучавши куди м’якше й беззахисніше, ніж вона планувала.

Данило повільно повернувся. Важка, таємнича глибина його погляду миттєво згустила повітря в кабінеті до майже фізичної відчутності. Він мовчав, і Юлі на мить здалося, що час навколо них просто спинив свій перебіг. Напруга між ними зростала з кожним спільним видихом.

Дівчина обережно ступила вперед, аби поставити  чашку на стіл, але коли збиралася відступити, підбор її туфлі зрадницьки ковзнув по гладкому, дзеркальному паркету.

Втративши рівновагу, Юля хитнулася, мов зрізана квітка, падаючи просто в його обійми. Вона навіть не встигла злякатися — усе сталося в одну мікросекунду. Сталева рука Данила блискавично й надійно перехопила її за талію, зупиняючи падіння за сантиметр від своєї грудей.

— Ой!.. — мимоволі вирвався з її грудей короткий зойк.

Підвівши очі, вона побачила в його темній зіниці дивний спалах — суміш щирого здивування й миттєвого, майже відчайдушного занепокоєння.

— Будь обережнішою, — глухо пробурмотів Данило, і його оксамитовий голос завібрував прямо над її вухом, віддаючись солодким дрижанням у кожній клітині.

Ця раптова, недозволена близькість мала силу стихійного лиха. Юля виразно чула, як її власне серце птахом б'ється об ребра, загрожуючи вирватися на волю. Вона застигла, розгублено потонувши в очах боса. Тепло його міцного тіла, що пропікало тканину блузи, здавалося водночас і рятівним пристанищем, і смертельно небезпечною пасткою.

Поки вона гарячково намагалася опанувати себе, Данило повільно опустив погляд на її губи, і Юля відчула, як гарячий рум'янець стрімко заливає шию та щоки, залишаючи опіки на шкірі.

— Вибачте... — затинаючись, витиснула вона з себе, поки чоловік обережно вертав її у стійке положення, але все ще не поспішав знімати долоню з її талії, ніби утримуючи її у своєму орбітальному полі.

Цей фізичний контакт тривав для обох цілу вічність. Між ними спалахнула невидима, але сліпуча іскра, готова вмить спопелити увесь корпоративний етикет та роками вибудувані кордони. Нарешті Данило повільно, майже неохоче розімкнув пальці. Проте його палаючий погляд затримався на її обличчі ще на одну нестерпно довгу, солодку секунду.

— Дякую за каву, — нарешті промовив він, і в його тоні знову промайнула м’якість, так не властива його суворому характеру.

Юля лише мовчки кивнула, відчуваючи, як усередині клекоче палючий коктейль із нервового збудження, сорому та глухої, болісної туги. Не вимовивши більше жодного слова, вона поспішно вискочила з його кабінету.

Тремтячі ноги ледве тримали її на паркеті. Вона практично наосліп дійшла до свого робочого столу й майже безсило опустилася на стілець, намагаючись зробити хоч один повноцінний вдих. Шалений пульс дико стукав, віддаючись важкими, глухими ударами прямо у скронях.

Попри весь свій діловий професіоналізм та виховання, Юля більше не могла дурити саму себе. З кожним днем, проведеним у цьому кабінеті, її приховане, заборонене захоплення Данилом росло, мов тендітна квітка, що вперто пробиває собі шлях крізь товщу холодного бетону.