Глава 6

Таємниці зачинених дверей

Темний синець, що розпливався по Юлиній щоці, говорив красномовніше за будь-які слова. Данило не зводив із неї пильного, важкого погляду, і на кілька секунд кабінет поглинула густа, майже відчутна на дотик тиша.

— Що сталося, Юліє? — цього разу його голос прозвучав інакше: тихо, м’яко, без звичної владної жорсткості.

Юля ще міцніше стиснула в руках планшет, наче намагалася знайти в ньому бодай якусь опору.

— Нічого, Даниле Романовичу, — ледь чутно, майже пошепки відповіла вона і поспішно опустила погляд. — Учора... я просто невдало впала у ванній.

Він не промовив ні слова. Лише продовжував дивитися на неї — надто довго, надто проникливо, прямо в душу. Юля відчула, як від цього погляду починають зрадницьки тремтіти кінчики пальців. Вона ніколи не вміла брехати, а йому — й поготів.

Данило повільно, ледь помітно похитав головою:

— Ні. — Одне коротке слово пролунало без докору чи насмішки, мов тихий, але непохитний вирок її брехні. — Це неправда. У вас проблеми вдома?

Вона різко звела на нього очі. Уперше за весь час роботи в компанії Юля не побачила в його погляді звичного арктичного холоду чи роздратування. Натомість там світилося глибоке, майже тривожне занепокоєння, і ця раптова зміна збентежила її сильніше за будь-який спалах гніву.

— Ти можеш сказати мені правду, — м'якше додав він, і в цьому «ти» на мить зникла вся їхня офіційна дистанція.

Юлія знову опустила очі, ховаючи свій розпач у тіні довгих вій.

— Н-ні... — ледве чутно прошепотіла вона, і цей шепіт згаснув у тиші кабінету. — У мене все добре.

Данило тихо, приречено видихнув. Цього короткого заперечення й того, як напружилися її плечі, виявилося достатньо: вона зачинилася у своїй мушлі й нічого не скаже. Юлію зараз пекло лише одне бажання — якнайшвидше вирватися з цього кабінету, сховатися за звичним затишком робочої рутини, за паперовою стіною документів та нескінченними дзвінками.

— Вам ще щось потрібно, Даниле Романовичу? — запитала вона, чіпляючись за офіційний тон, як за рятівне коло.

Данило мовчки опустив погляд на її тремтячі пальці, що все ще стискали планшет, потім знову подивився в обличчя, ніби зважуючись переступити якусь невидиму межу. Та в останню мить він відступив.

— Ні. Це все.

Юля поспіхом вийшла з кабінету. Лише зачинивши за собою важкі дубові двері — свій персональний бар’єр від його проникливого погляду, — вона дозволила собі зупинитися й зробити перший глибокий, судорожний вдих.

Решта дня промайнула в суцільній робочій рутині. Телефонні дзвінки, холодні рядки електронних листів, нескінченний паперовий вир — Юля трималася за цей потік справ, як за єдину соломинку, що не давала їй потонути у власному розпачі. Данило більше її не кликав. Простір між їхніми кабінетами раптом перетворився на мовчазну зону відчуження.

Проте за зачиненими дверима свого кабінету Черненко так і не зміг повернутися до справ. Документи на столі залишилися лежати недоторканими. Він стояв біля панорамного вікна, дивлячись на затягнуте хмарами місто, але бачив зовсім інше. Перед його очима вперто стояв образ Юлії — її зблідле обличчя, розбита губа, ледь прихований під волоссям синець, що кричав про біль.

«Я невдало впала у ванній», — пролунав у його думках її тремтячий голосок.

Данило ледь помітно скривився від внутрішнього опору. Він не повірив жодному слову. Юлія брехала, відчайдушно намагаючись збудувати крихкий захисний щит. Але від кого саме вона захищалася? Хто змусив її так стискатися від страху? Це питання тепер отруювало його думки, позбавляючи звичного спокою.

Він втомлено провів долонею по обличчю, намагаючись стерти цю нав’язливу картину. Її особисте життя його не стосувалося. Вона була лише його помічницею — гвинтиком у добре налагодженому механізмі його бізнесу. Саме цю просту, залізобетонну істину він наполегливо повторював собі останні кілька місяців, та сьогодні цей самообман остаточно тріснув по швах.

Він помічав надто багато. Збирав її образ по деталях, як мозаїку: бездоганно вгадана міцність його ранкової кави, тихе, схоже на шелест листя «Доброго ранку», рідкісна, але така щира усмішка, яка на мить освітлювала весь кабінет. Данило давно вибудував залізне правило — ніколи не переходити межі й тримати почуття на короткому повідку, де вони не могли б заважати тверезому розуму. У нього завжди це виходило бездоганно.

До сьогоднішнього дня.

Данило міцно стиснув щелепи, відчуваючи, як усередині закипає глуха, некерована лють. Якби він тільки дізнався, який покидьок підняв на неї руку... Відповідь на те, що він зробить із цим мерзотником, не потребувала слів — вона була викарбувана крижаним вироком у його темному погляді.

Він гірко, майже іронічно всміхнувся власному безсиллю. Юлія була виліплена зовсім з іншого тіста, ніж жінки, які зазвичай крутилися в його колі. Без фальшу, без масок — щира, працьовита й віддана до кінчиків пальців. Колись, у зовсім іншому житті, він теж наївно вірив, що здатний подарувати комусь щастя. Але колишня дружина швидко й жорстоко зруйнувала ці ілюзії, залишивши після себе лише випалену пустелю й болісне розлучення. Відтоді Данило зачинив серце на замок і більше не шукав любові.

Та сьогодні фортеця, яку він так старанно будував роками, дала тріщину й рухнула під тиском одного-єдиного дівочого погляду.

Данило рішуче повернувся до столу, схопив мобільний і викликав Олега Котова — начальника служби безпеки.

За кілька хвилин Олег уже переступав поріг кабінету, тримаючи в руках цупку теку. Для шефа безпеки це була звична, рутинна робота — у «Черненко Холдинг» крізь дрібне сито СБ проходили абсолютно всі, від рядових клерків до топ-менеджменту. Проте коли йшлося про особисту помічницю генерального директора, контроль мав бути безкомпромісним, майже хірургічним.

— Дякую, що так швидко, Олегу, — глухо мовив Данило, жестом запрошуючи його сісти навпроти.