Глава 5

Праведний гнів

Юлія поверталася додому, не відчуваючи ні рук, ні ніг від утоми. У голові без кінця крутилися слова Мирослави, і вона вкотре ловила себе на тому, що подумки сперечається з подругою.

«Ні... Це неможливо. Данило ніколи не подивиться на мене так. Для нього я лише секретарка, яка постійно його дратує».

Вона гірко всміхнулася власним думкам і вже біля самого під'їзду похитала головою, ніби намагаючись остаточно прогнати ці безглузді фантазії. Та щойно Юлія відчинила двері квартири, ілюзії зникли в одну мить.

У передпокої стояла бліда, розгублена Олена Петрівна, а поруч із нею, міцно вчепившись у її квітчастий халат, стояла Юстина. Обличчя дівчинки було заплаканим, а великі перелякані очі одразу знайшли сестру.

— Юлю!.. — схлипнула вона й кинулася їй назустріч.

Юлія ледве встигла присісти, щоб підхопити сестру, притискаючи до себе.

— Юстю... Сонечко, що сталося? Хто тебе налякав?

Дівчинка нічого не відповіла — лише ще міцніше обійняла її за шию й розридалася. Сусідка була блідою, її руки помітно тремтіли.

— Юлечко... Я стільки разів телефонувала тобі, але телефон був вимкнений, — схвильовано промовила вона. — Твій батько знову прийшов п'яний. Він розтрощив пів кухні, кричав, що ви обидві сидите в нього на шиї... А потім вигнав Юстину з кімнати. Бідна дитина так злякалася, що заховалася в шафі й навідріз відмовлялася звідти виходити.

У Юлі похололо всередині. Вона машинально дістала телефон із сумки. Чорний екран. Акумулятор розрядився ще вдень, а через нескінченну роботу й догану Данила вона зовсім забула про зарядку.

— Господи... — видихнула вона, відчуваючи, як тіло починає бити дрібне тремтіння. — Негідник...

— Так більше не може тривати, Юлю, — твердо сказала Олена Петрівна. — Ти повинна щось змінити. Забирай Юстину й іди звідси. Дитина не має рости в такому жаху. Сьогодні вона переночує в мене. Твій батько зараз спить, але коли прокинеться — усе почнеться знову.

Юля мовчки кивнула, відчуваючи, як до горла підступає важкий клубок.

— Дякую вам… Будь ласка, побудьте з нею. — Вона присіла навпочіпки перед сестрою й зазирнула їй в очі:

— Не бійся, сонечко. Я скоро прийду за тобою. Обіцяю.

Коли двері за ними зачинилися, Юлія безсило опустилася на підлогу прямо в передпокої. Тиша порожньої квартири тиснула на вуха. Вона плакала довго. Тихо, беззвучно, затискаючи рот долонею, щоб не розбудити чудовисько за стіною. Разом зі сльозами витікали останні сили.

Тієї ночі сон так і не прийшов до неї. Вона лежала на старому, продавленому дивані, вдивляючись у темряву й рахуючи хвилини до світанку під важке, хрипке батькове хропіння за стіною. У цій в'язкій тиші в її думки раптом знову непрохано вдерся Данило. Його звичний холодний погляд, різкий голос, кам'яне, непроникне обличчя... Юлія лише гірко усміхнулася темряві. Тепер усе це не мало жодного значення. Робота в «Черненко Холдингу» залишалася її єдиним рятівним колом, єдиною можливістю прогодувати маленьку Юстину й вирвати їх обох із цього кошмару.

О шостій ранку Юля нарешті підвелася. Навшпиньках, намагаючись не видати себе жодним шерехом, вона почала збиратися на роботу. Проте варто було їй зробити крок у напівтемний коридор, як усе всередині крижаним душем обпекло усвідомлення — спокій закінчився.

Батько вже чекав на неї. Він стояв у проході, перегороджуючи шлях; важкий, задушливий запах перегару миттєво заповнив простір, а почервонілі очі каламутно блищали від знайомої, похмільної люті.

— О, з'явилася! — гаркнув він. — І де мала? Куди ти її поділа? — Він повільно рушив у її бік. — Думаєш, тепер тут ти всім командуєш?

Юля не відступила ані на крок. Навпаки, випросталася:

— Я сховала її від тебе. Після того, що ти влаштував учора, я більше не залишу Юстину з тобою навіть на хвилину.

Обличчя чоловіка миттєво перекосилося:

— Стули пельку! Я твій батько! І ти зобов'язана давати мені гроші! — Він підійшов майже впритул. — Давай гроші. Зараз. Мені треба повернути борг.

— Ні. Ти не отримаєш ні копійки. Вони потрібні Юстині на їжу та нормальне життя.

— Ах ти ж невдячна… — прошипів він.

Наступної миті перед очима Юлі спалахнула сліпуча біла пляма. Удар був такої сили, що її голову різко відкинуло вбік. Гострий біль обпалив щоку, а в роті миттєво розлився металевий присмак крові.

Та батькові цього виявилося замало. Він грубо вчепився в її волосся, рвучко смикнув на себе й із силою штовхнув убік. Юля з глухим стуком ударилася потилицею об дерев'яний край шафи. Перед очима все попливло, ноги підкосилися, і вона важко впала на паркет.

— Якщо від тебе немає жодної користі, забирайся геть! — кинув він із холодною зневагою і, розвернувшись, пішов до своєї кімнати, хряснувши дверима.

Юлія кілька секунд сиділа нерухомо, намагаючись зрозуміти, чому так сильно дзвенить у вухах.

Ледве діставшись ванної кімнати, вона подивилася у дзеркало й завмерла: ліва щока вже наливалася темним синцем, нижня губа була розсічена. Юля тремтячими руками відкрила кран і вмилася холодною водою.

Обережно торкнулася щоки, скривившись від болю, наклала товстий шар тонального крему, намагаючись хоча б трохи приховати синці, і, не дозволяючи собі жодної зайвої думки, поспіхом зібралася на роботу.

До офісу Юлія приїхала набагато раніше, ніж зазвичай. Найменше їй зараз хотілося ловити на собі співчутливі погляди колег. У приймальні ще панувала цілковита тиша. Юля сіла за свій стіл і заспокоювала саму себе: «Нічого… Данило майже ніколи не дивиться мені в обличчя. Я просто занесу каву, і тихенько піду».

У коридорі тихо дзенькнув ліфт. Почулися знайомі впевнені кроки Данила, який швидко пройшов повз її робоче місце.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, Даниле Романовичу, — Юля опустила голову, ховаючи ліву сторону обличчя за пасмами волосся.

Він не зупинився й одразу зачинився у своєму кабінеті. Намагаючись рухатися так, щоб триматися до шефа виключно неушкодженим боком і не виказати тихий, ниючий біль у тілі, Юля машинально приготувала його улюблений подвійний еспресо. Подолавши тремтіння в руках, вона обережно взяла порцелянову чашку й тихо, майже нечутно переступила поріг його кабінету.