Глава 4

Твоя увага належить мені

Наступного ранку, коли перші промені липневого сонця тихо просочувалися крізь тонкі фіранки, Юля мовчки збиралася на роботу. Вона щиро усміхалася, допомагала Юстині збиратися до школи, жартувала й навіть сміялася, та вистачило всього кількох хвилин, щоб сестра розкусила її.

— Все зовсім погано, так? — тихо запитала Юстина, уважно вдивляючись їй в обличчя своїми великими, надто дорослими очима.

— Чому ти так вирішила? — Юля здивовано кліпнула.

— Бо ти дивна сьогодні. Коли ти вдаєш, що в тебе все добре, у тебе стає ось таке обличчя. — Вона смішно скривила губи, намагаючись повторити Юлину неприродну усмішку. — І ще ти занадто голосно розмовляєш — зовсім як тьотя Міра, коли свариться з дядьком Антоном.

— Просто дрібні неприємності на роботі, — зрештою зізналася Юля, здаючись під цим пильним поглядом.

Юстина мовчки підійшла ближче й міцно обійняла її за талію:

— Не хвилюйся. Усе обов'язково налагодиться. Ти ж у мене найсильніша.

Юля міцніше притиснула сестру до себе й на мить заплющила очі.

— Дякую, моє сонечко, — прошепотіла вона, ледь стримуючи клубок у горлі.

Якби все справді можна було виправити однією дитячою вірою…

Та стрілки годинника безжально повернули її до реальності. Похапцем зібравшись, Юлія вкотре натягнула на обличчя звичну маску спокою й вирушила на роботу

Коли вона приїхала до офісу, там уже вирувало звичне ранкове життя. Великий механізм «Черненко Холдинг» працював бездоганно. Юля щойно сіла за свій стіл, як усередині все напружилося. Вона ще не бачила Данила, але якимось дивним чином завжди передчувала його появу. За мить у коридорі справді з'явився знайомий силует.

— Доброго ранку, — тихо привітала вона боса.

— Доброго ранку, — сухо кинув Данило.

Він навіть не повернув голови в її бік — пройшов повз, наче крізь порожнє місце, і зник за важкими дверима свого кабінету. За хвилину Юля вже стояла біля його столу, обережно опускаючи перед ним чашку гарячого подвійного еспресо. У відповідь —  тиша. Данило навіть не повів бровою, застигши поглядом у глянцевому екрані планшета.

— Мій розклад, — нарешті пролунало з його вуст.

Юлія змусила свій голос звучати рівно, хоча кожна секунда в цьому кабінеті висмоктувала з неї сили. Вона чітко, без запинок перелічувала зустрічі та дзвінки, ховаючи тремтіння за маскою професіоналізму.

— Вам потрібно щось іще? — тихо запитала вона, коли папка з паперами закрилася.

— Ні. Можете йти.

Лише три слова. Льодяні, гострі, наче уламки криги. Вони прозвучали так, ніби не існувало нічого, окрім сухих параграфів субординації.

Перша половина дня промайнула для Юлії, наче в тумані. Дзвінки, документи, нескінченні листи — вона хапалася за роботу, ніби та могла стати її порятунком. Навмисно заповнювала кожну хвилину справами, аби не залишити собі часу на зайві думки. І, можливо, ще більше — щоб не дати Данилові жодного приводу бути незадоволеним.

Та хоч як вона намагалася сховатися за рутиною, біль нікуди не зникав. Найважче було змиритися не з його холодністю, а з байдужістю, ніби все, що сталося між ними, для нього нічого не означало.

І саме тоді, коли Юлія дозволила собі лише на мить перепочити, двері приймальні знову відчинилися.

— Доброго ранку, Юлечко! — пролунав знайомий життєрадісний голос Артура, який, як завжди, щиро усміхався. — Сьогодні ти просто сяєш. У чому секрет? Невже знайшла новий рецепт кави?

Юля у відповідь стримано всміхнулася:

— Можливо. Але якщо я розкрию секрет, мені доведеться вас ліквідувати.

Він весело розсміявся. Юлія простягнула йому теку з документами. Артур швидко поставив підпис і, вже збираючись іти, по-дружньому, зовсім невимушено торкнувся її плеча.

Саме цієї миті двері кабінету Черненка різко відчинилися.

Данило стояв на порозі. Його важкий погляд спершу зупинився на руці Артура, що все ще лежала на Юлиному плечі, а потім повільно піднявся до її обличчя. Юля відразу перестала усміхатися, відчувши, як заціпеніло все тіло.

Артур спокійно прибрав руку, коротко кивнув і попрямував до ліфта.

— До мене, — рівно промовив Данило. Він розвернувся й зачинив за собою двері кабінету.

Юля змусила себе рушити слідом. Щойно вона увійшла, Данило повільно обернувся. Засунувши руки в кишені штанів, він кілька секунд мовчки дивився на неї.

— Перепрошую, якщо перервав вашу... таку приємну розмову, — уїдливо зауважив він.

— Не розумію, про що ви, — Юля насупилася, намагаючись тримати оборону.

— Із фінансовим директором, — уточнив він. Його голос залишався рівним, і лише ледь помітно напружені вилиці видавали, яких зусиль йому коштує це показне самовладання. — Здається, у твоєму трудовому договорі немає пункту про флірт із керівниками підрозділів у робочий час, Юліє.

— Даниле Романовичу, ми просто обговорювали звіти...

— Мені байдуже, що ви обговорювали! — він зробив різкий крок у її бік, і Юлія мимоволі відступила, поки не вперлася спиною в зачинені двері.

Черненко навис над нею, обпалюючи своїм фірмовим ароматом дорогого парфуму та небезпеки:

— Ти — моя особиста помічниця. Твоя увага, твій час і твої думки в цьому офісі належать виключно мені. Якщо я ще хоч раз побачу ці недоречні посмішки на робочому місці, ти вилетиш звідси швидше, ніж встигнеш забрати свої речі. Затям це. А тепер — геть з очей.

Вискочивши з кабінету, Юля на неслухняних ногах дійшла до свого столу. Повільно опустившись у крісло, вона на мить замружила очі. «Може, досить? — із відчаєм подумала вона. — Може, настав час перестати кохати чоловіка, який щоразу робить мені так боляче?»

Та робота не залишала часу на слабкість. На столі вже чекала ціла гора документів, десятки листів і термінові доручення. Юлія глибоко вдихнула, силоміць відсунула емоції кудись у найдальший куточок серця й поринула в папери, змушуючи себе думати лише про цифри, договори та дедлайни.