Глава 3

Ціна виживання

Щоб не збожеволіти від самотності та виснаження, найкраще було уявляти, що ніякої самотності не існує. Юлія постійно переконувала себе, що їй і одній добре, до того ж у повній відсутності особистого життя були свої переваги. Не потрібно було витрачатися на дорогу спідню білизну чи сукні, не доводилося викроювати час для побачень у своєму шаленому графіку. Увесь свій час вона без залишку присвятила маленькій сестричці.

Юсті скоро мало виповнитися вісім. Вона була кмітливою дівчинкою, але все ще занадто маленькою, щоб залишатися вдома наодинці, особливо коли до квартири міг будь-якої миті ввалитися п'яний батько.

Іноді Юля просила про допомогу сусідку, Олену Петрівну, іноді за дівчинкою приглядала подруга Міра. Після того, як минулого року зі скандалом пішла попередня няня, Юлія більше нікого не наймала. З одного боку, це економило гроші, яких і так катастрофічно бракувало, з іншого — вона почувалася вічною боржницею перед тими, хто її виручав.

Чесно зізнатися, до смерті матері Юля вважала себе непристосованою до життя слабачкою. Але потім усе перевернулося, і в один день спокійне існування перетворилося на жорстоку гонку на виживання. Взагалі-то, Юля вірила, що батько колись любив їх із сестрою. Але, мабуть, не настільки сильно, щоб залишитися людиною і разом тягнути цю лямку. Ось уже майже два роки вони з малою справлялися самі.

Юстя ходила до школи, на розвивальні гуртки й робила великі успіхи. А Юлі, щоб платити за оренду та покривати рахунки, довелося  пахати як проклята. Робота в «Черненко Холдинг» була її єдиним порятунком, хоча залізний контроль боса часом вичавлював із неї останні соки. Дівчині доводилося економити буквально на всьому: від  шампуню до одягу. Єдиним, на чому вона не могла собі дозволити заощаджувати, була її сестра.

Відсувати себе на задній план стало для Юлі вже звичною справою. «Особисте життя? Та якось потім. Зараз головне — все встигнути». І вона встигала. Майже все. Крім внесення своєчасної плати за квартиру.

— Ганно Аркадіївно? — Юлія сторопіла, побачивши на сходовому майданчику господарку їхнього житла. Серце боляче штовхнулося в ребра.

— Це вже переходить усі межі, Юліє, — зсунула брови жінка.

— Юстино, привітайся з Ганною Аркадіївною, — стиснула долоню сестри дівчина.

— Драстуйте, — насторожено пробурмотіла та. Невдоволений вигляд жінки змусив малу войовниче наморщити лобик.

— Переказ від тебе вчора так і не надійшов, — господарка квартири продовжувала свердлити Юлію поглядом.

— Знаю. Пробачте, — зітхнула вона, опустивши плечі.

— Я змушена просити тебе звільнити житло. Минуле попередження було останнім, завтра мій старший син прийде за ключами.

— Будь ласка! — облизнувши пересохлі губи, вимовила дівчина. — Ганно Аркадіївно... — Вона відпустила руку сестри й почала гарячково ритися в сумці. — У мене ось. Майже вся сума. Тільки двох тисяч не вистачає. У мене скоро аванс, і я одразу переведу вам.

Жінка кинула погляд на дитину, потім на морозиво, яке та тримала в руці, і голосно цокнула язиком. Марно — Юлія все одно не збиралася шкодувати про те, що балує сестру смаколиками на останні копійки. «Так що не треба тут ні цокати, ні зітхати», — говорив упертий погляд дівчини.

— Юлю, так не можна, — вихопивши купюри, пом'якшала жінка. — Наступного разу я просто поміняю замок і виставлю ваші речі за двері!

— Цього більше не повториться, — пообіцяла дівчина.

Ганна Аркадіївна перерахувала гроші, протиснулася до сходів і поспішила вниз:

— Чекаю на решту суми завтра. Я тобі вже не маленька дівчинка — бігати за тобою і випрошувати те, що належить мені за договором!

— Пробачте ще раз! — крикнула їй навздогін Юлія і перевела погляд на сестру. Та стояла з янгольським личком і невинно лупала очима. — Ну що, йдемо вечеряти?

— Угу, — кивнула вона. — Юль? Ми влипли, так? Через цю відьму. Гаргулью. Злюку!

— Тс-с! — дівчина закрила їй ротик долонею. — Не називай її так. І заходь уже в квартиру, гроза під'їздів.

— Чесне пацанське даю, вона какашка! — випалила мала, щойно Юлія прибрала руку. — Якщо вона ще раз буде так розмовляти з тобою, я за себе не ручаюся!

— А цього ти де нахапалася? — Юлині очі запитально округлилися.

— Від тьоті Міри, — задоволено усміхнулася Юстя й поважно затупала в коридор. — Вона сказала, що няня нам не по кишені, тому їй доводиться тусуватися зі мною. І що вона навчить мене всьому, що знадобиться в житті. Ми з нею кореші!

— Ну, Міро, тримайся, — тихо прохрипіла Юлія, удавано суворо хитаючи головою.

Раптом домашній затишок розірвав гучний гуркіт. Вхідні двері з силою вдарилися об стіну, а квартирою пролунали важкі, нетверді кроки.

Юлія завмерла.

Усе всередині похололо. Батько повернувся.

Азартні ігри давно стали єдиним, заради чого він прокидався щоранку. Їй же й Юстині після кожного його «програшу» залишалися лише борги, безкінечні дзвінки колекторів і постійний страх.

— Де гроші, Юлько?! — гаркнув він, перечепившись через поріг.

Від нього різко тхнуло перегаром, почервонілі очі гарячково блищали. Юля миттєво заступила собою двері дитячої кімнати, ніби могла власним тілом відгородити молодшу сестру від цього кошмару.

— Я віддала тобі все, що мала, ще минулого тижня, тату, — тихо, але твердо сказала вона. — Більше в мене нічого немає.

— Брехня! — загримів він у відповідь, підступаючи ближче. — Просто не хочеш допомогти рідному батькові! Знайди гроші до завтра, бо кредитори вже дихають мені в потилицю. Не знайдеш — пошкодуєте обидві!

Юля мовчала. Сперечатися було марно — алкоголь давно позбавив його залишків розуму. Батько зло вилаявся, презирливо пирхнув і, розвернувшись, так грюкнув дверима, що у вікнах жалібно задзвеніло скло.

Лише коли його кроки стихли на вулиці, Юля безсило сперлася долонею об стіну, щоб утриматися на ногах. Скільки ще вона зможе так жити?