Глава 2

Правила гри

Данило повільно обернувся до Юлії. Його обличчя залишалося кам'яним, непроникним, а в очах спалахнули небезпечні вогники. Артур відірвав погляд від свого планшета і з обережною цікавістю почав спостерігати за цією сценою.

— Юліє, сподіваюся, немає потреби нагадувати вам, що будь-які особисті стосунки чи загравання між працівниками в цій компанії суворо заборонені, — пролунав крижаний голос Данила. Кожне слово падало як удар кинджала.

Юлія на мить заціпеніла. Її пальці, що тримали папку, завмерли, поки мозок намагався обробити почуте. Це не було просто нагадуванням правил — тон Данила перетворив звичайне зауваження на жорстокий, несправедливий докір.

— Я... я не зовсім розумію, пане Черненко. Я зробила щось не так? — запитала вона тим тихим, тремтливим голосом, який чомусь роздратував Данила ще дужче.

Юлія глибоко вдихнула, змушуючи себе тримати удар і не розплакатися прямо перед ними.

— Я не порушувала жодних правил компанії, — вимовила вона чітко й рішуче, хоча її очі в цей момент благали Данила про людське пояснення, а не про суху й безпідставну догану.

Данило не відповів одразу. Він сам зараз борсався в морі власних заплутаних емоцій та люті після зради дружини, проектуючи весь свій гнів на дівчину. Між ними знову зависла важка, незручна тиша, яку нарешті порушив Артур. Після кількох секунд роздумів він м'яко подивився на Юлію і підбадьорливо їй посміхнувся, намагаючись згладити кути.

— Вийди, — різко наказав Данило, так і не глянувши в її бік.

Юлія відчувала, що сльози ось-ось бризнуть з очей, але з останніх сил стрималася. Вона не збиралася дарувати йому задоволення бачити її слабкість. Не вимовивши більше жодного слова, дівчина розвернулася і швидким кроком вийшла з зали засідань, залишивши Данила наодинці з другом.

Важкі двері безшумно зачинилися. Юлія повільно дійшла до свого столу в приймальні, силкуючись дихати рівно, та коліна все одно зрадливо тремтіли. Його слова досі відлунювали у свідомості.

Юля мовчки взялася розкладати документи, намагаючись сховатися за звичною рутиною. Але пальці не слухалися. Вони тремтіли так сильно, що ручка вислизнула з рук і гучно вдарилася об підлогу.

Цей незначний звук став останньою краплею. Усе, що вона так відчайдушно стримувала, накрило її з новою силою. Біль від його несправедливості, образа й безсилля обрушилися на неї, стискаючи груди так, що стало важко вдихнути.

Вона безсило опустилася на стілець, затулила обличчя долонями й більше не змогла стримуватися. Сльози одна за одною котилися по щоках, а плечі здригалися від беззвучних схлипів.

Ні. Вона не могла дозволити собі розклеїтися.

Юля кілька разів глибоко вдихнула, повільно видихнула й випросталася. Тремтячими пальцями поправила волосся, розгладила складки на блузці й знову вдягнула звичну маску незворушної секретарки. Будь-якої миті до приймальні міг зайти хтось із працівників. Ніхто не мав побачити її слабкості.

Її погляд мимоволі зупинився на невеликій фотографії у  рамці, що стояла на столі. Юля обережно торкнулася кінчиками пальців краю світлини, заплющила очі й повільно вдихнула.

Вона мусить витримати.

Заради неї. Заради маленької сестри, для якої вона стала єдиною опорою в цьому житті. Вона просто не мала права дозволити емоціям перемогти. Не зараз.

Зробивши ще один глибокий вдих, Юля відсунула фотографію на звичне місце й повернулася до роботи. За стіною вже чулося приглушене гудіння голосів — керівники компанії один за одним збиралися на чергову нараду. Для більшості це була звичайна робоча зустріч.

У залі засідань Данило й Артур стояли один навпроти одного. Повітря між ними було натягнуте, мов струна.

Данило, досі відчуваючи гіркий присмак власної жорстокості, різко відвернувся й підійшов до панорамного вікна. Засунувши руки в кишені штанів, він мовчки дивився на місто, що вирувало далеко внизу. Там життя тривало своїм звичним ходом, ніби все, що сталося кілька хвилин тому, існувало в іншій реальності.

— Тобі обов'язково було влаштовувати їй цей допит? — тихо запитав Артур. У його голосі звучали і тривога, і стриманий докір.

— Я зобов'язаний підтримувати порядок у цьому офісі, Артуре. Я тут керівник, — сухо відповів Данило, навіть не озирнувшись.

— Я розумію. — Артур зробив крок уперед. — Але цього разу ти перегнув. Юля — не просто одна зі співробітниць. Вона справжній професіонал і ніколи не дозволила б собі нічого, що могло б зашкодити компанії.

Данило повільно видихнув і нарешті повернувся до друга. Його сірі очі небезпечно звузилися.

— Здається, ти надто добре її знаєш… і надто сильно за неї хвилюєшся, — тихо промовив він.

Щось темне й колюче ворухнулося всередині, стискаючи груди. Артур уважно подивився на нього, безпомилково вловлюючи ледь помітну зміну в погляді й напружених рисах обличчя.

— Якщо ти справді не хочеш бачити її своєю секретаркою, просто попроси відділ кадрів перевести її в інший департамент. А собі знайди когось іншого, — спокійно запропонував Артур.

Дружба, що єднала їх багато років, дозволяла йому говорити прямо.

Данило вп'явся в нього  важким поглядом.

— Не говори дурниць, — крізь зуби кинув він, міцно стискаючи спинку шкіряного стільця. Пальці побіліли від напруги.

Артур лише похитав головою й гірко всміхнувся. Він надто добре знав Данила, щоб не розуміти: той сам заганяє себе в пастку власних почуттів.

— Тоді хоча б зміни свій чортів настрій, Даниле. Інакше ти просто змусиш її звільнитися.

Він зібрав папери зі столу, мовчки попрямував до дверей і вийшов, залишивши друга наодинці з думками, від яких той так відчайдушно тікав.

Юля сиділа за своїм столом, коли двері відчинилися. Побачивши Артура, вона ледь помітно всміхнулася самими кутиками губ. Він співчутливо кивнув і мовчки пройшов повз.

За кілька секунд із зали вийшов Данило.