Глава 2

Правила гри

Данило повільно повертається до Юлії. Його обличчя залишається кам’яним, але в глибині сірих очей спалахують небезпечні, дикі вогники.

Артур відриває погляд від планшета й з обережною цікавістю спостерігає за цією сценою.

— Юліє, сподіваюся, немає потреби нагадувати, що будь-які особисті загравання між працівниками в цій компанії суворо заборонені, — лунає крижаний голос Данила. Кожне слово падає, мов удар кинджала.

Юлія заціпеніває. Пальці, що тримають папку, завмирають. Це не просто нагадування правил — тон Данила перетворює звичайне зауваження на жорстокий, безпідставний докір.

— Я... я не зовсім розумію, пане Черненко. Я зробила щось не так? — запитує вона тихим голосом, який чомусь дратує Данила ще дужче.

Дівчина глибоко вдихає, змушуючи себе тримати удар і не розплакатися прямо перед ними:

— Я не порушувала жодних правил компанії.

Данило не відповідає. Він сам борсається в морі власної люті після зради дружини, несвідомо проектуючи весь гнів на цю дівчину.

Між ними висне важка тиша. Перервавши її, Артур м'яко дивиться на Юлію й підбадьорливо їй посміхається.

— Вийди, — різко наказує Данило, навіть не глянувши на дівчину.

Сльози ось-ось бризнуть з очей, але Юлія з останніх сил стримується. Вона не подарує йому задоволення бачити її слабкість! Швидким кроком дівчина залишає залу засідань.

Важкі двері безшумно зачиняються.

Дійшовши до свого столу в приймальні, Юлія безсило опускається на стілець. Вона береться розкладати документи, але пальці тремтять так сильно, що ручка вислизає з рук і з гучним стуком падає на паркет.

Цей звук стає останньою краплею.

Біль від його несправедливості й власне безсилля накривають її з головою. Вона затуляє обличчя долонями. Схлип виривається з грудей.

«Ні. Ти не можеш розклеїтися. Не зараз!»

Юлія кілька разів глибоко вдихає, поправляє волосся й розгладжує складки на блузці, повертаючи на обличчя маску незворушної секретарки.

Її погляд мимоволі зупиняється на невеликій фотографії у рамці на столі. Дівчина обережно торкається краю світлини.

Вона мусить витримати все. Заради неї. Заради маленької сестри, для якої стала єдиною опорою в цьому житті...

У залі засідань повітря натягнуте, мов струна.

Данило підходить до панорамного вікна й підставляє лоб під холодне скло.

— Тобі обов'язково було влаштовувати їй цей допит? — тихо запитує Артур. У його голосі чути стриманий докір. — Я зобов'язаний підтримувати порядок. Я тут керівник, — сухо відрізає Данило. — Але цього разу ти перегнув. Юля — професіонал. Вона ніколи не дозволила б собі нічого зайвого.

Данило повільно повертається до друга. Його очі небезпечно звужуються: — Здається, ти надто добре її знаєш… і надто сильно за неї хвилюєшся.

Щось темне й отруйне — справжні ревнощі — знову ворушиться в його грудях.

— Якщо вона тебе так дратує, попроси відділ кадрів перевести її в інший департамент, — спокійно пропонує Артур. — А собі знайди іншу секретарку.

— Не говори дурниць, — крізь зуби кидає Данило, аж пальці біліють від напруги на спинці крісла.

— Зміни свій чортів настрій, Даниле, — зітхає Артур, збираючи папери. — Інакше вона просто звільниться.

Густа сутінь накриває місто, коли Данило повертається до свого заміського будинку. Втома важким тягарем тисне на плечі.

Він розв'язує краватку, збираючись піднятися до себе, але тихі кроки змушують його застигти.

Валерія.

Дружина наближається, залишаючи за собою шлейф солодких парфумів, які тепер викликають у нього лише огиду.

— Нам потрібно поговорити, — з викликом каже вона.

— Нам немає про що говорити.

— Чому ти заблокував мої кредитні картки?! — її очі спалахують гнівом.

Данило схрещує руки на грудях. Його погляд стає крижаним:

Данило повільно повільно дістає з внутрішньої кишені піджака цупкий конверт. На його обличчі не здригається жоден м'яз, але погляд стає нищівно-холодним.

— Не маю права? — тихо запитує він.

Зі зневажливим смішком він розриває папір і з силою кидає вміст конверта їй просто під ноги.

Десятки глянцевих фотографій віялом розсипаються по мармуровій підлозі.

Валерія мимоволі опускає очі — і її обличчя миттєво втрачає всі фарби. Зі світлин на неї дивиться вона сама: у чужому готельному номері, у відвертих позах, у обіймах іншого чоловіка. Чіткі, якісні кадри, зроблені приватним детективом, не залишають жодного шансу для виправдань.

— Що це?.. — белькоче вона, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг.

— Це твоя реальність, Валеріє, — карбує Данило кожне слово. — Якщо тобі так потрібні гроші на розкішне життя й готелі для коханців — підведися з дивана й знайди роботу.

Вона застигає, ніби отримала важкий ляпас.

— Я... я заплуталася, Даниле! Це була помилка! Я кохаю тебе...

— Ти взагалі нічого не заслуговуєш, — перебиває її Данило низьким, моторошно спокійним голосом. — І тобі неймовірно пощастило, що я досі не злив ці фото в мережу й не посвятив твою родину в справжню причину нашого розлучення.

Він наступає носком туфлі на один із знімків і рушає вгору сходами.

— Ти не можеш так просто викинути мене! — кричить вона йому вслід, а в голосі вже чути істеричні сльози. — Що ти робиш із нашим шлюбом?!

Данило навіть не обертається.

Піднявшись на другий поверх, він заходить до своєї кімнати й різко зачиняє двері. За мить клацає замок.

Повільно опустившись на край ліжка, Данило провів долонями по обличчю й заплющив очі.

У цьому будинку стало нічим дихати. Дружина-зрадниця під одним дахом змушує його божеволіти.

Але найгірше інше: заплющуючи очі, він бачить зовсім не ці огидні фотографії зради. Він бачить бліде обличчя, тремтячі губи й переляканий погляд своєї секретарки Юлії...