Глава 2

Тіні на шовку

Двері безшумно відчинилися.

Валерія була там. Вона стояла біля ліжка у шовковому халаті, ліниво тримаючи в руках келих вина. На її губах грала спокійна, майже байдужа усмішка — ніби вона не повернулася щойно з таємного побачення в готелі.

— Ти пізно, Данило, — м'яко промовив голос, у якому котилися хвилі цинізму. Вона зробила ковток, навіть не намагаючись сховати зневагу. — А я якраз згадувала, де ми святкували нашу річницю.

Данило стиснув кулаки, відчуваючи, як під колінами хитається підлога. Вона не просто зраджувала. Вона знущалася.

Він продовжував мовчки стояти в напівтемряві, пропалюючи її важким, крижаним поглядом. Не почувши звичної відповіді, Валерія миттєво змінила тон. Її обличчя скривилося від роздратування, ніби сама його присутність заважала їй дихати. Маска доброзичливості злетіла, оголюючи отруйну суть.

— Нажерся для різноманітності? — холодно кинула вона замість привітання, помітивши його дивний стан.

В її інтонаціях не бриніло ні здивування, ні бодай натяку на каяття. Данило дивився на неї так, наче перед ним стояла абсолютна незнайомка. Жінка, яку він кохав усі ці роки, просто зникла. Те почуття, яке він так довго плекав, на очах випалювалося, трансформуючись у пекучу образу й чисту ненависть.

— Ти справді думала, що зможеш безкарно брехати мені? — тихо запитав він, і його голос здригнувся від гримучої суміші люті й болю. — Думала, я так нічого й не дізнаюся?

Валерія завмерла з піднятим келихом.

Данило відчув, як у грудях гидко млоїть, а горло перехопив спазм. Одним різким рухом він жбурнув на ліжко товстий конверт, який уже встиг зігрітися у його тремтячих руках. Глянцеві фотографії віялом розлетілися по холодному шовку покривала.

На кожній із них була вона.

Наче погляд з іншого життя. Щось таке, від чого серце спочатку зупинилося, а тоді з розбігу шубовснуло кудись униз, під самі ребра. Її до болю знайома усмішка, від якої колись паморочилося в голові. Її тонкі пальці, що тепер стискали чужі плечі. Її губи, застиглі у поцілунку з іншим чоловіком.

Його терпець, який він так довго збирав по шматочках, луснув у цю секунду, наче надміру надута повітряна кулька. Невже все це було брехнею?.. Тіні від незавішених жалюзі падали на світлини, смугуючи її обличчя, а Данило просто стояв, ковтаючи гіркоту і ховаючи свій відчай від усього світу.

Заперечувати більше не було чого.

Кімнату накрила важка, гнітюча тиша. Валерія мовчки переводила погляд із фотографії на фотографію. На її зовсім молодому обличчі промайнуло секундне збентеження, але вона миттєво опанувала себе, випрямивши спину й демонструючи крижаний спокій. Ілюзія ідеального шлюбу остаточно розсипалася. Наче склянка, що впала і розлетілася на друзки.

— І що тепер? — запитала вона тихо, повільно підвівши голову. — Що ти збираєшся з цим робити, Данило?

Її губи ледь здригнулися. Голос звучав упевнено, але світлі очі видавали її з роками. Здавалося, подивися трохи в них, і розгледиш первісний страх, що вже ворушився у глибині розширених зіниць.

Данило повільно вдихнув, затамувавши подих. Він відчував, як гнів тривожним млоїнням розходиться у сонячному сплетінні, випалюючи груди, але все ще відчайдушно намагався втримати останні залишки самовладання. Чоловік чітко розумів: кожне терпіння має свою межу. Варто лише переступити її — і дороги назад уже не буде.

Та стриматися не зміг. За одну мить він опинився впритул до неї, вдихаючи колись улюблений, а тепер майже огидний квітковий аромат її парфумів. Рука різко стиснула її шию. Не настільки сильно, щоб перекрити повітря, але цілком достатньо, аби вона відчула всю нищівну силу його люті.

— Ти просто невірна... — хрипко промовив він, долаючи заціпеніння. — Я хочу розлучення. Чуєш? Усе скінчено. Я більше не житиму з тобою під одним дахом, хоч ти, схоже, навіть не допускала думки, що я зможу про все дізнатися. Забирайся звідси. Іди до свого коханця.

Кожне слово звучало вагомо й важко, ніби він із м'ясом виривав його із самого серця і кидав у дверний отвір, який так і залишився розчиненим.

— Відпусти мене... — прохрипіла Валерія. Її пальці, міцно зчеплені в замок навколо його зап'ястя, безуспішно намагалися відтягнути руку.

Данило ковзнув поглядом по її шкірі й різко розтиснув пальці, наче сама думка про цей дотик викликала в нього фізичну огиду.

— А чого ти взагалі від мене чекав?! — вигукнула Валерія, судомно розтираючи почервонілу шию. Страх у її очах швидко згас, поступаючись місцем звичній, залізобетонній самовпевненості. — Ти постійно жив своєю роботою! Постійно! А мені... мені просто бракувало твоєї уваги!

На губах Данила з'явилася коротка, гірка усмішка. Вона нагадувала погляд з минулого — нагадувала, яким недоумком він був увесь цей час. Навіть зараз, притиснута до стіни, вона не шукала вибачення. Вона шукала винного.

— Не смій перекладати це на мене, — тихо, але з погрозливою інтонацією промовив він. — Я дав тобі все, про що більшість людей навіть не мріє. Будинок. Безпеку. Гроші. Я працював на фірмі до виснаження, коли ми були на грані краху і не було чим платити зарплату — все для того, щоб ти ні в чому собі не відмовляла. І коли був поруч, робив усе, щоб ти почувалася коханою.

Його голос дедалі твердішав.

— Але цього виявилося замало. Бо проблема була не в моїй роботі. Проблема в тому, що ти взагалі не знаєш, що таке вірність.

Світлі очі Валерії спалахнули шаленою люттю. Вона різко замахнулася, хвилясте волосся підстрибнуло пружинками, коли вона намагалася з усього розмаху вдарити його по щоці. Та долоня так і не досягла цілі — Данило блискавично, перехопив її за зап'ястя в повітрі. Його хватка була міцною, змушуючи руку дівчини заніміти.

— Навіть не думай, — тихо сказав він, врізаючись поглядом просто у її прозорі, аж сірі очі. — Більше ніколи не підіймай на мене руку.

Валерія заціпеніла. Вся її пиха кудись зникла, залишилися лише напружені, пригнічені плечі.