Глава 1

 За мить до грози

Він заплющив очі й продовжував рухатися — грубо, механічно, вбиваючи в неї свій гнів і спустошення. Тіло дівчини здригалося під ним на широкому ліжку. Єдине, що порушувало тишу розкішного номера на десятому поверсі дорогого готелю — це його важке, хрипке дихання та глухий шум дощу, що лупив у паноракне вікно.

Данило давно тримав цей зарезервований на чуже ім'я номер спеціально для таких зустрічей. Дівчата змінювалися, він ніколи не залишав нікого на другий раз, бо терпіти не міг одноманітності.

Жінка вигнула спину, міцно стискаючи його в собі й намагаючись довести обох до піку, але Данило все ніяк не міг фінішувати. Він грубо перехопив її за волосся, змушуючи закинути голову назад, і притиснув до своїх грудей, прискорюючи темп. Жінка стогнала, впиваючись нігтями в його плечі, повністю розчиняючись у задоволенні. А Данило знову заплющив очі. Проти своєї волі, ненавидячи себе за це, він раптом зловив себе на думці про зовсім іншу дівчину. Про її світлі, чисті очі.

Коли все закінчилося, він відсторонився, але всередині залишилося лише звичне розчарування. Емоцій катастрофічно не вистачало. Його вже не чіпляла звичайна заміна тіл; усе це здавалося прісним і порожнім.

Данило глухо вилаявся і попрямував до ванної кімнати. Швидкий гарячий душ трохи змив заціпеніння. Накинувши на стегна рушник, він повернувся до кімнати. Жінка все ще лежала в ліжку, задоволено посміхаючись йому.

Раптом тишу розірвав різкий дзвінок мобільного. Данило підійшов до крісла, де кинув свої речі, і взяв слухавку. На екрані світилося ім'я секретарки.

— Юліє, слухаю, — коротко кинув він.

— Данило Романовичу, керівництво вже чекає на вас у залі засідань. Запитують, чи скоро ви будете.

— Бляха... Я забув, — процедив він крізь зуби.

— Але ж я попереджала вас перед тим, як ви йшли на обід, — м'яко, але з німим докором відповіла дівчина.

— Я знаю, але твій обов'язок — набрати мене ще раз і нагадати, якщо ситуація горить. Саме за це я тобі й плачу, — роздратовано обірвав її Данило. — Буду за п'ять хвилин.

Він вимкнув дзвінок, з силою стиснувши смартфон у долоні, і почав поспіхом одягатися.

— Ти ж повернешся до мене, красунчику? — ліниво поцікавилася жінка, прикриваючи наготу білим простирадлом.

— Колись-небудь, — кинув він, застібаючи ґудзики на сорочці. Обидва знали, що це брехня.

— А я думала, ми круто провели час. Тобі хіба не подобається бути зі мною? — вона сіла на ліжку, і її погляд став серйозним, навіть трохи зверхнім.

— Подобається, я не заперечую, але... — Данило затягнув шкіряний ремінь на штанах і холодно подивився на неї. — Те, що ти мені даєш, може дати будь-яка інша за відповідну плату. Не ускладнюй.

Він підійшов до столу, забрав годинник, ключі від машини і, навіть не моргнувши оком, дістав зі шкіряного гаманця стодоларову купюру, кинувши її на комод.

— Замов собі таксі додому. Номер оплачений до вечора.

— Іди до біса! — крикнула вона йому навздогін, але Данило лише важко зітхнув, помітивши, як награно заблищали сльози в її очах.

«Мені потрібні сухі, мовчазні угоди. Ніяких емоцій», — прошепотів він собі під ніс, виходячи з номера.

Данило швидко залишив готель і сів у машину. Водій без зайвих запитань завів двигун.

— В офіс. Живо, — скомандував він, втупившись у вікно, за яким миготіли сірі й мокрі харківські вулиці.

Тим часом в офісі Юлія нервово крутила в пальцях ручку, час від часу постукуючи нею по столу. Вона зі злості ледь не кусала губи — шеф запізнювався на важливу зустріч уже щонайменше на пів години. Її робота часто полягала не просто в координації графіку Черненка, а в ролі такої собі няньки для дорослого, впертого чоловіка. Але сьогодні всі її думки крутилися навколо його різкої відповіді в слухавку, яка досі відлунювала у вухах.

Усі документи для наради вже давно лежали ідеальною стопкою. Юлія вкотре перевірила порядок денний, намагаючись вгамувати внутрішнє тремтіння.

Раптом важкі дубові двері розчинилися. Данило буквально влетів у приймальню, заповнюючи собою весь простір і приносячи з собою шлейф шаленої енергії. Він ішов упевнено, дорогою знімаючи піджак, хоча на його обличчі читалася дика емоційна втома.

Юлія миттєво вловила знайомий вишуканий аромат його парфуму, і в грудях знову знайомо защеміло. Вона аж підібгала ноги під стілець, намагаючись опанувати себе, і поспіхом підвелася, коли Данило зупинився прямо перед її столом. Його обличчя було похмурим, брови зведені до перенісся, а щелепи міцно стиснуті.

— Наступного разу бери цей клятий телефон і дзвони мені хоч сто разів, поки я не візьму слухавку, зрозуміла? Мені байдуже, що я зайнятий — ти повинна мене витягнути, — різко кинув він, вихоплюючи папери з її рук і прямуючи до зали засідань.

Юлія, підхопивши решту блокнотів, швидко рушила слідом, ледь встигаючи за його широкими кроками.

— Я надіслала вам кілька повідомлень, — тихо виправдалася вона.

Данило різко зупинився прямо перед входом і глибоко вдихнув. Юлія завмерла за крок від нього. Вона звикла, що шеф зазвичай тримався відсторонено чи холодно, але сьогодні від нього віяло чимось значно гіршим. Здавалося, він її просто ненавидів. Перед тим як штовхнути важке полотно дверей, він на мить обернувся через плече.

— Дзвінки, Юліє. Мені потрібні дзвінки, а не повідомлення. Я не перевіряю месенджери, і тим більше від вас, — вицідив він крізь зуби, обдавши її холодом.

Юлія щосили прикусила нижню губу, стримуючи сльози, які зрадницьки підступили до очей.

— Вибачте... — це все, що вона встигла прошепотіти, перш ніж Данило увійшов до зали. Усі присутні миттєво замовкли й обернулися в його бік.

Юлія пройшла слідом і тихо сіла в кутку кімнати. Вона й сама часом дивувалася, як примудрилася так безтямно закохатися в боса. Протистояти цьому магнетизму було неможливо. Данило був неймовірно привабливим, зрілим, із тим типом суворої чоловічої харизми, про яку вона завжди потай мріяла.