Помилка природи, або одкровення гірського княжича.

****

Ніч сягала свого апогею, проте сон у Векши зник, наче його й не було. Вона не відмовилась би гарненько виспатися, бо завтра чекав ще один непростий день її подорожі. Але завдяки несподіваній появі цього зайди панського вигляду, спати зовсім не хотілося.

От же ж вупир! Нахабно розбудив, а самого навіть сумління не мучить: сидить собі й усміхається, з апетитом прикладаючись до її вельми скудних запасів м’яса та сухарів.

– Знаєш, – Птах, настрій якого покращився після нехитрої вечері, ділився враженнями. – До того моменту, як я тебе зустрів, у лісі панувала така моторошна тиша, від якої мене просто холодом пройняло!

– А-а-а! – вона протягла мало не сміючись, а потім заспокоююче махнула рукою. – Ти з цього приводу не турбуйся, бо це я лісовий гомін зачарувала. Він спати заважав, – пояснила ошелешеному хлопцеві. – Спокою хотілося, розумієш.

– Он як! – коли причина виявилася доволі банальною, тиша вже не здавалася Птахові такою страшною та надприродною. – Спати, кажеш, заважав…

– Не уявляєш, як! – погодилась рудоволоса. – А як же ти зламав мої чари? Цього ще нікому не вдавалося.

– Я нічого не ламав, – не погодився хлопець.

– Тоді я мала щось сказати. Я говорила уві сні? – спитала. – Хоча… може чхнула?.. Чи засміялася?..

Панич на всі припущення лише заперечливо хитав головою.

– Тоді я геть нічого не розумію… – дівчина виглядала трохи розгубленою.

Птах замислився, пригадуючи, а потім, силувано стримуючи сміх, видав:

– Ні, ти не чхала, і не сміялася. Але хропіла, як наш конюх після кварти хмільного. – не втримавшись, він голосно зареготав.

Векша вмить почервоніла, наблизившись кольором обличчя до відтінку волосся, набурмосилася, наморщивши акуратний носик, всипаний яскравим ластовинням, піджала ображено пухкі обвітрені губенята і… нічого не сказала. Але цієї миті регіт хлопця дивним чином трансформувався у поросяче рохкання.

Птах перелякано вирячив очі, затуляючи долонею рот.

Дівчина, задоволена маленькою помстою, поблажливо усміхнулася:

– От будеш знати, як з дівчат насміхатися. І я не хропіла!

Хлопець з побоюванням прибрав руку від обличчя і обережно промовив:

– Я мало не забув, що ти відьма.

– Не відьма, – заперечила Векша. – Чаровниця! А ти чому свої магічні штучки не застосовуєш? Сам же сказав, що чародійського роду.

Птах якось гірко зітхнув і спохмурнів. В прозорих блакитних очах проглядали сум і безнадія.

– Тут така справа, Векшо, – після короткої паузи відповів хлопець. – З чарами у мене якось не склалося.

– Тобто, як це «не склалося»? – не зрозуміло дівча. – Ти ж…

– Так, так, Скелясті Ворони всі, як один народжуються з магічним даром, з дитинства навчаються опановувати власні сили та керувати ними, щоб потім посісти вготоване йому Долею місце у суспільстві. Тільки от я – виключення. У мене немає навіть натяку на магічні здібності. Навіть в зародку.

Векша не здивувалася, вона просто остовпіла. Хіба таке можливо, щоб у чародіїв дитя не отримало їхньої сили? Хоча, що вона могла знати про магію та чаклунство, вирісши серед букових лісів?

– Це ще не все, – продовжив Птах. – Коли я народився, батько назвав мене «помилкою природи». Він не лише відмовлявся брати мене на руки, а ще й вірити у те, що я його син, тому що був упевнений, що то вітриці підмінили немовля.

– А ч-чому він так думав? – спитала зачарована незвичайною історією дівчина.

– Все дуже просто: з родових рис мені передались лише високий зріст, стрункість і довге волосся. В усьому іншому я – повна протилежність своїм рідним, адже спільними ознаками роду Скелястих Воронів є смаглява шкіра, чорне волосся, різкі риси обличчя, гачкуватий ніс та карі до чорноти очі.

– Мені ти більше на вупира схожий, ніж на ворона-чародія. – поділилася власними думками Векша.

Птах сумно всміхнувся:

– Мій батько думав майже так само. Верховний жрець Всевідаючого сказав, що в мене рідкісна хвороба і жодне лікування не дасть результатів. Та батьків це не зупинило. Вони зібрали багатьох лікарів, знахарів, травників, оголосили велику нагороду, але все було даремно. Я не змінився. А ще більше батька шокувала звістка про те, що я не маю хисту до магії. Хоча це також його не зупинило. Мене завжди оточували найкращі вчителі та наставники, вчили мене їздити верхи, долати скелі, плавати, фехтувати та стріляти з лука – всього, що мав би вміти син гірського князя.

– Князя? – не повірила Векша. – Виявляється ти не просто панич, а ще й княжич!

– Так, – погодився Птах. – Аррон, мій батько – князь Гнізда Ворона, міста у скелях. Я ж став для нього ганьбою. Він навіть імені роду мені дати не наважився. Спочатку всі просто називали мене Пташеням, а коли підріс, став безликим і безрідним Птахом. Батько до останнього сподівався, що мій дар ще дрімає, і для того щоб пробудитися, йому потрібне особливе підґрунтя. Тому одним з моїх наставників був Ґарр, старий шаман Ночі. Він намагався навчити мене концентрації та контролю над магією, якої в мене так і не з’явилося. Марне заняття!

Хлопець трохи помовчав, а Векша принишкла, не наважуючись просити продовження історії. Птах же, подивившись кудись вглиб полум’я, неначе бачив там щось важливе, знов заговорив:

– Повноліття – дуже важлива подія для воронів, тому що подальша їхня доля вирішується на весняному засіданні Кола Старійшин. Тиждень тому я сам постав перед Колом, адже минула моя п’ятнадцята зима. Я дуже сподівався на милість старійшин, але вони сказали, що за час навчання я жодним чином не проявив своєї приналежності до славетного роду Скелястих Воронів, тому мені немає місця на їхніх землях. Мене просто… відправили у вигнання. Отака мені випала Доля. – закінчив хлопець ледь чутно, майже пошепки.