Срібний кухоль, або високородний вупир.

****

Вже за півгодини найближчу галявину освітило розпалене Векшою багаття, засліплюючи цікавість повного місяця яскравим полум’ям. Ніч була по-весняному м’якою. Вогонь же додавав певного затишку напруженій мовчанці. А терпкуватий аромат трав’яного напою, що дівчина заварювала у невеличкому казанку, звабливо лоскотав ніздрі.

Зараз у світлі багаття Векша могла краще роздивитися нового знайомого. Хоч хлопець і мав багатий одяг, гордовиту поставу та аристократичний профіль, його зовнішній вигляд викликав у дівчини гнітючі відчуття. Він виглядав хворобливим та був надміру блідим, тому у місячному сяйві видався Векші справжнім вупирем.

При світлі враження зовсім не змінилися, а ще й посилилися. На Птахові був сріблястий атласний камзол, прикрашений вишитим візерунком та великими срібними ґудзиками. Поверх нього – чорний оксамитовий каптан з вигадливої форми застібками, оздобленими коштовним камінням, та петлицями зі срібного шнуру.

Темний одяг хлопця різко контрастував з хворобливо-блідою шкірою та молочно-білим волоссям. Навіть брови та вії зливалися кольором з обличчям і здавалися зовсім непомітними або припорошеними снігом. Лише очі були прозоро-блакитними, неначе небесна синь розчинена в густому тумані. А від яскравого вогню вони ще й відтінялися червоним, немов полум’я нижніх світів танцювало у них, і робило Птаха ще більше подібним до вупира.

Ціпка дитяча пам'ять Векши ще й досі зберігала згадку про бабусю Смереку та її страхітливі оповідки про вупирів та живучок, про водяниць та шиша, що живе на болоті. Малою дитиною вона щиро вірила у ті казки, проте жодного разу так і не зустрівши нікого, почала сумніватися. Сьогодні ж мало не розпрощалася з сумнівами, узрівши на власні очі живу бабусину казку.

Та коли «вупир» прийняв її за кочурку лісову, розсміялась би, якби не образилася на того невігласа з блідим обличчям та гострим язиком.

– Ми так і будемо мовчати? – спитав Птах.

Векша тим часом розливала гарячий ароматний напій по кухлям: у свій – мідний, трохи пом’ятий від тривалого використання, та у хлопців – срібний, елегантний та витончений, з якимось вирізьбленим візерунком, що здавався швидше витвором мистецтва, аніж посудом.

Дівчина аж присвиснула, коли білокосий дістав з місткої вишитої торбини цей кухлик.

– Знаєш, друже, – обізвалася нарешті Векша. – Я мовчу, бо мені просто мову віднімає від споглядання тебе такого самовпевненого та безтурботного. Чим більше дивлюся на тебе, тим більше дивуюся, як ти примудрився дістатися лісу цілим і неушкодженим, і не натрапити на жодну розбійницьку ватагу. Вони такі цяцьки полюбляють. – кивнула на кухоль. – Ще й лахів твоїх пишних позбавили б за раз. Для них – залишити подорожнього в самих  портах – звична справа.

Птах лише здивовано закліпав очима, від чого якось недоречно кокетливо змахували довгі білосніжні вії, а в погляді намітився страх від того, чого він спромігся уникнути.

– Та я подолав гірські дороги та Степові Пустоші верхи, – промовив ледь чутно.

– То в тебе і кінь був? – навіть не здивувалася руда. – Напевно білий зі срібною збруєю. – кепкуючи додала.

Хлопець на це засмучено кивнув, погоджуючись.

– І де ж він подівся? – не стримавши смішок, спитала.

Хлопець з осудом поглянув на нову знайому та все ж, зітхнувши, відповів:

– Він втік. Багато днів нашої мандрівки Світанок був єдиним моїм другом, побратимом і вдячним слухачем. Та минулої ночі ми заночували на узліссі, а я забув його стриножити. Коли вранці прокинувся, Світанок зник разом з моїм спорядженням та їжею, що були у сумках, прив’язаних до сідла. При мені лишилася тільки ця торба. Там лише змінна білизна, ковдра, фляга з водою, миска з ложкою та цей кухоль. Ще були залишки вечері…

Птах не закінчив, тому що дівчина вголос сміялася.

– А що, – пояснила вона, не припиняючи весело шкіритися, бо в житті ще не бачила такого телепня. – Це ж так кумедно: кінь Світанок зник на світанку! Як у баладі якійсь, чесне слово! І поталанить же якомусь пройдисвіту захапати такий скарб: кінь, сідло, збруя, ще й сумки з багатим начинням. Багато золотих гривеників за це хтось зможе отримати. А от тобі, паничу, – шиш болотний та кухоль срібний.

Хлопець зблід ще більше, якщо таке взагалі можливо, від не надто сприятливих перспектив. Векші навіть здалося, що він зараз знепритомніє, наче якась шляхетна панночка. Вона додала до срібного кухля гарячого питва, а потім з власної торби дістала шматок в’яленого м’яса та пару сухарів і протягла Птахові.

– Ти там щось казав про вечерю, – приязно мовила. – Сподіваюся, ти приєднаєшся до моєї скромної трапези.

Незабаром над галявиною було чутно лише тріск полін у вогнищі та дружне завзяте плямкання.