Цілковита тиша, або кочурка лісова.

Тиша була суцільною і непроникною: не було чутно ані шелесту листя, ані дзюрчання струмка, навіть усі шурхоти, голоси тварин та дзижчання комах застигали у вологій оксамитовій темряві.

Здавалося, наче всі звуки залишилися за межами цього химерного лісу. Тут же панувала чи то мертва, чи то дзвінка, до болю у вухах, тиша, від якої у серці Птаха гніздився в’язкий тягучий страх. Через нього усі нутрощі хлопця зав’язало тугим вузлом, а спину від напруги неприємно холодив піт.

Йому було зимно. І це, незважаючи на те, що весна буяла вже на повну, поширюючи навколо своє лагідне примхливе тепло.

Але Птахові було не до того. Він не любив лісу. Остерігався його, бо той, на його думку, ховав у гущавині безліч моторошних таємниць.

А ще ця тиша… Вона змушувала нерви натягуватися, наче то була тятива лука, який хлопець не випускав з рук, щойно ступив під крони дерев. Він навіть своїх обережних кроків не чув, їх немов ковтала та зголодніла прожерлива тиша.

Коли у нічне небо виплив повний місяць, освітивши примарним світлом стежинку крізь молоде рідке листя, яке ще не встигло перетворитися на щільний зелений купол, все раптово змінилося.

Просто над собою Птах почув страшний, майже потойбічний рик… хрип… чи, може, храп. Від несподіванки він незграбно відстрибнув назад, наступивши на велику суху гілку, яка з лунким тріском зламалася під його ногою і, налякавши ще більше, змусила втратити рівновагу і завалитися в густу траву.

Ліс вмить пробудився і все навколо напрочуд швидко наповнилося життям: застукало, загрюкало, загарчало, задзюрчало.

Падаючи долі, хлопець помітив, як над головою промайнуло щось руде й кудлате. Воно перекрутилося в повітрі та з гучним тріском, що супроводжувався брудною відбірною лайкою, приземлилося в густий чагарник, що ріс обабіч стежки.

Птах вирішив, що то нечисть лісова з бабусиних страхітливих казок, яка чатує на необережних подорожніх та лякає, заманюючи в смертельні тенета. Тому він не розлежувався, одразу ж підхопився на ноги, підняв лук і вже потягнувся був до сагайдака за стрілою, як якісь прудкі, гнучкі та в’юнкі віти миттю зпеленали його по руках і ногах, знерухомили у дуже незручному положенні.

З чагарника нарешті з кректанням та вітіюватими прокльонами, вимовленими тоненьким високим голоском, вибралося щось. Перед хлопцем, який завдяки живому гіллю застиг у химерній позі, стояла дуже дивна істота: невисока, не більше двох аршинів, худорлява, мало не кістлява, в завеликому, наче з чужого плеча, одязі, брудна й розхристана, ще й мала на додачу копицю сплутаного рудого волосся, з якого стирчали гілки та торішнє листя.

Саме так в уявлені Птаха виглядала лісова нечисть кочурка, якою його бабуся завжди лякала онуків-неслухів, мовляв, будете бешкетувати, прийде за вами кочурка лісова та забере до себе в темні хащі, щоб потім з’їсти.

Хлопець вже готовий був злякатися втілення власних дитячих страхів, але цікавість пересилила.

– То ти дійсно справжня кочурка лісова? – спитав.

– Сам ти кочурка! – істота ображено засопіла. – Невже не бачиш, що я дівчинка?!