Глава 20

Минуло багато років. Сивина вже торкнулася волосся Філіпа, а на обличчі з’явилися зморшки — сліди прожитого часу, пережитих радощів і втрат. Його кроки ставали повільнішими, але очі залишалися такими ж пронизливими, такими ж сповненими спогадів про минуле. Він часто приходив у цей маєток — до саду, де колись пролягла лінія їхніх перших поцілунків, сварок і мрій. Сад зберігав усі тіні минулого, тихі шепоти вітру, запахи квітів, які колись бачили їхні юні обличчя.

Того дня він не очікував зустрічі. Він йшов вузькою стежкою між деревами, що розрослися, слухаючи шелест листя, коли помітив знайому фігуру. Її рухи, навіть у вагітному стані, були граційними, але важкими від часу та турбот. Серце Філіпа здригнулося, коли він упізнав Ебі — ту саму дівчину, яку колись залишив через обставини, яких не міг подолати.

Ебі, відчувши присутність, обернулася. Її очі розширилися, а серце пропустило кілька ударів. Там, перед нею, стояв чоловік, що залишив незабутній слід у її житті. Його обличчя змінилося, як і її власне, але погляд залишався таким знайомим, таким болісно близьким.

Вони мовчки стояли один навпроти одного. Сади, де колись лунали їхні перші суперечки та поцілунки, здавалися свідками цього моменту. Нічого не потрібно було говорити: спогади промовляли за них. У їхніх серцях одночасно змішалися радість, здивування, сум і та невимовна туга, що накопичувалася роками.

Першою порушила тишу Ебі. Її голос звучав тихо, але прозоро:

— Філіпе… це ти?

Він кивнув, не відразу знаходячи слів. Його очі наповнилися сльозами, і він раптом відчув всю вагу втрат, які накопичилися за роки. Їхні руки повільно тягнулися один до одного, і коли вони нарешті торкнулися, здавалося, що весь світ навколо завмер.

— Ебі… — промовив він, — я… я не знав, що ми зустрінемося знову.

Сльози почали котитися по її щоках, і він відчув, як його власні очі наповнюються. Вони стояли в саду, і кожна квітка, кожне дерево здавалося свідком їхньої долі. Обидва мовчки відпускали всі роки болю і розчарувань, що накопичилися, і одночасно плакали, розуміючи: цей момент — остання, довгоочікувана зустріч душ, що залишилися один для одного у серці.

Ебі тримала руки на животі, відчуваючи нове життя, що росло всередині неї. І хоча цей дитина належав іншому чоловікові, вона відчувала, що в серці завжди залишалася частина того кохання, яке ніхто не міг стерти. Філіп, бачачи її вагітність, відчув суміш болю і ніжності, розуміючи, що життя розвивалося інакше, ніж вони колись мріяли, але любов залишилася непорушною.

Вони сиділи на лавці під старим деревом, тримаючи один одного за руки і плачучи. Кожна сльоза була сповнена відчуттям минулого, втрат, нереалізованих мрій і водночас — тихої радості, що вони знову змогли бути разом хоч би на мить, хоч би у спогадах і словах, які тепер не потребували жодних пояснень.

Сад навколо мовчав, але його тиша була ніжною, приймаючою. Вітер шепотів у кронах дерев, і здавалось, що він шепоче їм: «Любов живе навіть крізь час. Навіть крізь розлуку. Навіть крізь роки».

У цей момент Ебі і Філіп зрозуміли: хоча життя розвивалося по-своєму, а доля забрала багато, вони змогли знайти один одного знову — у серцях, у сльозах, у тихому саду, де колись почалася їхня історія. І це було достатньо, щоб на мить відчути справжнє єднання душ, яке не підкоряється часу і обставинам.