Глава 19

Наступного дня після того, як Філіп випадково побачив Ебі у весільному платті, він не міг залишатися байдужим. Його серце було розірване на частини — від болю, розпачу і безсилля. Він знав, що якщо не зробить крок назустріч, вони обоє втратять шанс на щастя. І тому, незважаючи на ризик, він вирішив прийти до Ебі.

Дорога до її кімнати здавалася нескінченною. Кожен крок відлунював у його голові питанням: «Що я скажу? Як вона відреагує?» Коли він нарешті постукав у двері, голос у грудях стискався від очікування. Йому здавалося, що вся сміливість залишилася в руках, а серце б’ється шалено, намагаючись прорватися з грудей.

Ебі відкрила двері. Її обличчя було спокійним, але очі видавали тривогу, яку вона намагалася приховати. Вона знала, що ця зустріч неминуча, і що слова Філіпа будуть важкими, але потрібними. Коли він ступив усередину, відчуття напруження заповнило кімнату, наче туман, що не дозволяє нічого чіткого побачити.

— Ебі… — почав він тихо, — я не можу дозволити тобі йти на це весілля. Я… я не можу відпустити тебе.

Вона слухала його, відчуваючи, як кожне слово вдаряє її серце. Вона хотіла відповісти, хотіла кинутися до нього, але її розум і обов’язки підказували інше. Вона знала, що батьки чекали від неї слухняності, і що втеча разом з Філіпом була б для них тяжким ударом.

— Філіп… я… — вона намагалася знайти слова, — я не можу… засмутити батьків. Це… це важливо для них.

Він підійшов ближче, але його кроки несли водночас рішучість і біль. Він намагався тримати себе у руках, але його голос тремтів, коли він продовжував:

— Ебі, я прошу тебе! Не виходь заміж! Я знаю, що вони вирішили за тебе, але… я не можу змиритися з цим. Я готовий втекти з тобою, будь-куди, тільки щоб ти була вільна.

Її очі наповнилися сльозами, але вона не могла піддатися спокусі втечі. Вона розуміла, що навіть найбільше кохання не може повністю скасувати обов’язки та очікування, які вислизають із рук, наче пісок. Її серце хотіло кричати «Так!», але її розум підказував «Ні».

— Філіп… я люблю тебе, — сказала вона тихо, — але я не можу цього зробити. Не зараз. Не так. Мої батьки… вони очікують цього від мене. І я не можу їх підвести.

Він відчув, як світ обрушується навколо. Біль, що пронизував його, був нестерпний. Його руки хотіли обійняти її, затримати, але він знав: якщо зараз залишиться, вони обоє опиняться в пастці ситуації, яка ніколи не дозволить бути разом.

Філіп зробив крок назад. Він дивився на Ебі, його очі сповнені суму, але водночас у них була рішучість, що прощання необхідне.

— Я розумію… — промовив він тихо, — якщо ти не можеш, тоді… я йду. Але знай, Ебі… я ніколи не забуду тебе. І ніколи не перестану любити.

Вона дивилася, як він виходить із кімнати, його постать зникає за дверима, а у грудях відчувала порожнечу, яка залишалася довго після його кроків. Сльози текли по щоках, але вона не могла рухатися — вона була прив’язана до обов’язків, до родинних очікувань, до того світу, який здавалося, вимагає від неї підкорення.

Коли тиша нарешті заповнила кімнату, вона сіла на ліжко, тримаючи руки на серці, відчуваючи біль і любов водночас. Філіп пішов, але його присутність залишилася у всьому: у її думках, у її серці, у тих тихих листах, що чекали на наступну зустріч думок і почуттів.

І хоч вона залишилася, підкорившись зовнішньому світу, Ебі знала одне: любов не можна зламати наказами, її не можна вбити правилами і не можна відправити геть силами. Вона залишилася з надією, що колись, можливо, вони знову знайдуть один одного, коли світ дозволить їм бути разом.