Глава 18

День, коли Ебі мала вибирати весільне плаття, настільки сильно відрізнявся від усіх інших днів, що дівчина відчувала дивне поєднання хвилювання і тривоги. Вона знала, що це не просто примірка сукні, а символ її майбутнього — майбутнього, на яке вона не мала справжньої влади. Слуги підготували кімнату з усією ретельністю: дзеркала, розкішні тканини, делікатне світло, що падало на м’які килими, і тихі шепоти помічниць, які намагалися зробити процес приємним, хоча їхній погляд завжди був трохи надто уважним.

Ебі стояла перед великим дзеркалом, тримаючи в руках перший вибір сукні — ніжну, кремового кольору, з тонкими мереживами і легким шлейфом. Вона обережно надягла плаття, і тканина обвила її, як ніжний обійм, що водночас приносив радість і важкість. Серце почало битися швидше: дівчина відчула красу сукні, але водночас вона знала, що це символ чужої волі, і всередині щось стискалося від несправедливості.

Несподівано двері кімнати були трохи відчинені. Ебі цього не помітила одразу, адже була занурена у власні відчуття. Тільки коли тихий звук кроків пролунав у коридорі, вона підняла очі і на мить застигла. Там, у дверях, стояв Філіп. Його погляд сповнений болю і несподіваної слабкості зустрів її власний. Для нього цей момент став ударом: він побачив, як Ебі, його Ебі, втілює чужу мрію, яку він ніколи не зможе розділити з нею.

Їй було важко дихати. В очах Філіпа вона побачила біль, який ранив її серце. Вона хотіла крикнути йому щось, пояснити, що це лише плаття, що це не змінює її почуттів, але слова застрягли в горлі. Вона стояла, притискаючи руки до себе, відчуваючи кожну секунду цього болючого моменту, коли її внутрішній світ зіткнувся з реальністю зовнішньої вимушеної підлеглості.

Філіп відступив на крок назад, відчуваючи безсилий гнів і розпач. Його очі блищали, але він не міг прорватися крізь стіну правил, що оточували Ебі. Він бачив, що її тіло підпорядковане чужій волі, що її усмішка, можливо, не щира, і це розривало його серце на частини. Але водночас він знав, що будь-який крок зараз може зробити їх обох нещасними.

Ебі, відчуваючи його присутність, відчула і власний біль. Вона неначе побачила себе збоку — прекрасну у платті, але полонену обставинами, які вона не обирала. Вона хотіла би відштовхнути плаття, втекти від погляду Філіпа, але тіло не слухалося — і цей парадокс між бажанням і неможливістю залишався у ній, як непереборна стіна.

Коли Філіп нарешті відійшов, обидва відчули тишу, що давила на серце. Вона залишилася у платті, дивлячись у дзеркало, бачачи не лише себе, а й весь світ, який прагнув вирішити за неї її долю. І в тій тиші вони обидва відчули те, що слова не могли передати: любов і відчай, надію і неможливість її реалізувати.

Цей момент залишився з ними надовго, як тихий шепіт долі. Вони зрозуміли, що зовнішні обмеження не можуть приборкати почуттів, але одночасно світ навколо стає все більш суворим і вимогливим. І хоча плаття було лише тканиною, воно стало символом того, як далеко вони від себе відсунуті обставинами — і як боляче це відчувається, коли кохання зустрічає стіни, які неможливо зламати.