Глава 17

Листи між Ебі та Філіпом стали для неї тихим острівцем свободи. Вони писали один одному щиро, без страху і обмежень, що насаджували батьки та слуги. У кожному листі вона відчувала тепло його думок, сміливість і ніжність, яку він не міг відкрити у присутності сторонніх. Але світ навколо не давав їй забути про сувору реальність.

Одного ранку, коли Ебі готувалася до сніданку, з вікон розкрилася новина, яка змусила її серце затремтіти: до їхнього дому приїхав чоловік, якого батьки Ебі призначили її майбутнім нареченим. Його ім’я звучало на кухні, в офісі, у кімнатах слуг, як глухий дзвінок обов’язку і долі. Ебі ледве могла стримати своє здивування й хвилювання. Вона почувалася підступно спійманою у пастку, з якої не було легкого виходу.

Філіп був далеко, і лише листи могли поєднувати їхні думки. Вони обмінювалися словами, що пекли і зігрівали одночасно. «Не погоджуйся», писав він. «Я не можу змиритися з тим, щоб хтось інший був поруч із тобою». Ебі відчувала у серці прагнення втекти, сховатися, відкинути все, що нав’язане їй родиною. Але вона також знала: втеча означала б зраду тих, хто її виростив, тих, хто дбав про неї.

Коли наречений прибув у будинок, Ебі спостерігала за ним з боку. Він був приємний, вихований, увічливий — але для неї він був чужим. Вона не могла змусити себе відчути прихильність чи захоплення, які, як вважалося, повинна була відчувати наречена. Його присутність підкреслювала тяжкість її вибору, робила обмеження ще більш відчутними.

Слуги, які вже стежили за кожним її рухом, тепер ставали непомітними свідками її внутрішньої боротьби. Вони спостерігали, як вона намагається зберегти спокій, вчитися посміхатися, бути ввічливою і стриманою, хоча кожен момент з нареченим кидав виклик її почуттям. Кожен погляд, кожне слово було для неї випробуванням: як знайти баланс між ввічливістю і щирістю серця?

Увечері, після того як всі формальності завершилися, Ебі залишилася у своїй кімнаті одна, і її думки повернулися до листів із Філіпом. Вона перечитувала його слова, ловила відгомін його емоцій у кожному рядку: «Я не можу відпустити тебе». Ці рядки пекли серце, бо нагадували, що її вибір — не просто питання формальності, а питання власного щастя, яке вона не могла висловити відкрито.

Слуги постійно нагадували їй про контроль і нагляд. Вона знала, що за кожним її рухом слідкують очі, які не дозволять зробити навіть маленький крок назустріч Філіпу. Це відчуття робило все ще складніше, але також загартовувало її дух. Ебі розуміла: справжня боротьба відбувається не на зовнішньому фронті, а всередині її самого серця.

Кожна зустріч із нареченим лише посилювала внутрішній спротив. Її серце протестувало проти всіх правил і очікувань. Вона відчувала гострий біль у грудях, коли усвідомлювала, що, навіть будучи поруч із цим чоловіком, її думки і почуття належать комусь іншому — Філіпу. І ця таємниця робила її сильнішою, бо всередині вона відчувала, що поки її серце вільне у листах, поки вона може думати про Філіпа, вона ще не втратила себе повністю.

Ебі знала: незважаючи на зовнішній контроль, обмеження та присутність нареченого, її внутрішній світ лишався її власним. І саме в цьому світі вона зберігала надію — на зустріч, на вибір, на свободу, яку, можливо, ще доведеться відвоювати у світі дорослих правил і зобов’язань.