Глава 15

Вечір був тихий, спокійний. У домі всі вже повечеряли, і великі зали поволі поринали в тишу. Лише з музичного салону долинали звуки фортепіано — ніжні, виважені, немов хтось розмовляв мелодією.

Філіп сидів за інструментом, його пальці легко ковзали клавішами. Він грав давно забуту пісню — ту, яку вчив Ебігель ще тоді, коли її ноги ледь діставали до педалей. Мелодія була сумна, але тепла, як спогад про дитинство.

Він не помітив, коли вона з’явилася.
Тихо, мов тінь, вона підійшла до нього, стала поруч і, не кажучи нічого, поклала руку йому на плече.

— Ви пам’ятаєте цю мелодію, — прошепотіла вона.

— Пам’ятаю, — відповів він, не обертаючись. — Це була твоя улюблена.

Вона сіла поруч. Довге волосся спало їй на плечі, і він відчув запах жасмину — той самий, яким завжди пахло її волосся влітку.
— Грай далі, — сказала вона, тихо, майже благаючи.

Він грав. Вона дивилася на його руки, на ці сильні, натруджені пальці, що торкалися клавіш із ніжністю, яку важко було описати.
Її серце билося швидше.

— Філіпе… — сказала вона майже шепотом. — Ви завжди такі стримані. Наче боїтеся навіть почуттів.

— Почуття — це розкіш, Ебі, — відповів він. — А я не з тих, хто може дозволити собі розкіш.

— Ви кажете так, ніби бути живим — це злочин.

Він замовк. Клавіші ще звучали кілька секунд, потім стихли.
Він повернувся до неї.
— Для мене, може, й так.

Вона подивилася прямо в його очі.
— А для мене?

Він хотів щось сказати, але слова зникли. Її погляд, її близькість, тиша довкола — усе сплелося в один момент. І тоді вона, ледве помітно, простягнула руку й торкнулася його обличчя.

Він зупинив її пальці, але не відштовхнув.
— Не роби цього, — прошепотів він.
— Чому?
— Бо якщо я піддамся, дороги назад не буде.

— Може, її й не потрібно, — відповіла вона.

І він зламався.
Поцілунок був короткий, майже невимовний — як дотик весняного вітру. Але в ньому було все: роки стриманості, ніжність, провина, страх, і щось таке глибоке, що жоден із них не зміг би вимовити.

А потім — різкий звук.
Скрип дверей.

Філіп відсахнувся, але вже було пізно.
На порозі стояв її батько — містер Верлен. Його обличчя спотворила злість.

— Ти… — він не закінчив. — Як ти смієш?!

Ебігель підскочила, намагаючись пояснити:
— Тату, будь ласка, це не те, що ти думаєш!

— Мовчи! — його голос гримів, як гроза. — Він служить у нашому домі, а ти…

Він зробив крок до Філіпа, і в очах було щось страшне.
Філіп не рушився з місця.
— Сер, я винен, — тихо сказав він. — Але не в тому, що ви думаєте.

— Замовкни! Я тебе вб’ю, — пролунало крізь лють.

Ебі кинулась уперед, схопивши батька за руку.
— Ні, тату! — її голос тремтів. — Ти не маєш права!

— Він обдурив тебе, скористався твоєю наївністю!

— Це неправда! — вигукнула вона. — Це він тоді врятував мене!

Батько завмер.
— Що?

— Коли мені було шість, — вона говорила швидко, крізь сльози, — я втекла в ліс, пам’ятаєш? Ти казав, що мене знайшли дивом. Але то він… Філіп. Він мене виніс звідти, коли вовки вже були поруч. Ти ж сам потім дякував йому.

Тиша…
Гнів у батькових очах змінився розгубленістю. Він поглянув на Філіпа, який стояв нерухомо, мов камінь.

— Це правда? — спитав він нарешті.
— Так, сер, — відповів той. — Але я не рятував її, щоб колись завдати вам болю.

Батько відвів погляд, ніби не міг витримати власної злості.
— Іди з очей мені, — сказав він глухо. — До ранку я вирішу, що з тобою робити.

Філіп мовчки вклонився.
А Ебігель стояла посеред кімнати, вся в тремтінні, з обличчям блідим, як мармур.
Вона знала — ця ніч змінить усе.