Глава 14

Після того вечора все змінилося.
Ебігель і Філіп більше не могли бути просто вчителем і вихованкою. Вона знаходила кожну можливість, щоб побачити його — навіть найкоротшу мить. Вони зустрічалися в саду, у старій теплиці за будинком, де ще залишалися зів’ялі троянди, або в бібліотеці, куди майже ніхто не заходив, бо пил і старі книги не були компанією для гостей.

Їхні розмови стали тихішими, ніжнішими, і щоразу — небезпечнішими.

Іноді вони просто сиділи поруч, і цього було досить. Вона розповідала йому про свої дитячі мрії — як хотіла бачити світ, як марила Парижем і балом під зорями. А він слухав, схилившись трохи вперед, із тією лагідною усмішкою, яку вона бачила тільки тепер.

— Ви завжди мовчите, — сказала якось вона, торкаючись тонких сторінок книги. — Мені здається, у вас усередині цілий всесвіт, а ви нікого туди не пускаєте.

— Може, тому що я боюся, що той, хто зайде, не захоче більше вийти, — відповів він тихо.

Вона засміялася, але в сміху вже було щось ніжне.
— А ви, здається, не такий холодний, як робите вигляд.

Він глянув на неї довше, ніж слід.
— Ти не така дитина, як усі думають, — сказав він.

Це були небезпечні слова, бо в них було більше, ніж просто правда.
І вона це відчула.

Того ж дня, коли сутінки впали на сад, вони зустрілися знову. Дощ легенько стукав по дахах, а в теплиці пахло землею й вологою. Вона сиділа на старій лаві, обійнявши коліна, а він стояв поруч, розглядаючи бурштинові краплі на склі.

— Я думала, ви не прийдете, — сказала вона.
— Я теж так думав, — відповів він.

Він сів поруч, і кілька хвилин вони мовчали.
Її плече ледь торкалось його руки.
Так мало — але для них це було цілим всесвітом.

— Ви шкодуєте про той вечір? — спитала вона.
— Щодня, — відповів він.
— І все одно прийшли, — прошепотіла вона, дивлячись йому просто в очі.

— Бо шкодую не про те, що сталося, а про те, що хочу, щоб сталося знову.

Її подих зупинився. Вона не знала, що сказати, тому просто стисла його пальці. І він дозволив їй.

Вони сиділи так, поки не згасло світло за вікном. Її голова спокійно схилилася йому на плече, а він боявся навіть поворухнутись. Ніяких обіцянок, ніяких поцілунків — тільки тиша, у якій жила ніжність.

Та світ, як завжди, не любить тиші.

Одного разу, коли вони вийшли з теплиці через бокову стежку, вдалині стояла Марта — стара служниця, яка працювала в домі ще до народження Ебігейль. Вона дивилася на них довго, не кажучи жодного слова.

Філіп помітив її першим.
— Ідімо, — сказав він коротко.

Але наступного ранку, коли він зайшов на кухню, розмови стихли. Хтось шепотів, що «панна проводить надто багато часу з учителем».

Він відчув холод у грудях.
Те, чого він боявся, почало ставати реальністю.

Того ж вечора він намагався уникати її, але вона все одно знайшла його в бібліотеці.
— Ви знову ховаєтесь, — сказала вона.
— Від тебе — ні, — відповів він, — від світу.

Вона підійшла ближче.
— Ми нічого не робимо поганого.

Він усміхнувся сумно.
— У цьому домі навіть щирість — злочин.

Вона опустила очі, але потім підняла голову, твердо:
— Тоді хай я буду співучасницею.

Він дивився на неї довго, розуміючи, що боротися вже марно.
Вона стала для нього не просто дівчиною, яку він виховував, — вона стала тією, заради якої хотілося ризикувати всім.

І в ту ніч, коли все навколо мовчало, він зрозумів: їхні почуття вже не сховаєш — ні за тишею, ні за дверима теплиці, ні навіть за страхом