Глава 13

Минуло кілька тижнів відтоді, як Ебігель і Філіп часто почали бачитися в саду чи в бібліотеці. Вона приходила нібито почитати, а він завжди знаходив якусь роботу поблизу — то полагодити годинник, то впорядкувати записи її батька. Але з кожним днем між ними наростала напруга, така тиха й непомітна, що навіть вітер здавався співучасником.

Одного вечора вона зайшла до вітальні, де він розкладав книги. На ньому була звичайна темна жилетка, рукави підкочені, волосся трохи розтріпане — він здавався не схожим на себе, більш простим, людяним, навіть вразливим.

— Ви працюєте й увечері? — запитала вона, заходячи ближче.
— Я не можу сидіти без діла, міс Ебігель, — спокійно відповів він. — Інакше думки починають надто голосно говорити.

— А про що ж вони говорять? — усміхнулась вона, стаючи поруч.

Він підняв погляд. На мить промовчав.
— Про те, що є речі, яких не варто торкатися, — відповів після паузи.

Вона злегка підняла підборіддя.
— А ви торкалися таких речей?

— Мабуть, так. І зараз стою над прірвою, — сказав він напівжартома, але в його очах спалахнув вогонь, який вона не могла не помітити.

Ебігель зробила ще крок ближче.
— І що ж там, унизу, у вашій прірві, сер?

Він тихо видихнув, усміхаючись крізь втому.
— Ти занадто цікава, як для леді.

— А ви занадто обережний, як для чоловіка, — відказала вона впевнено.

Їхні голоси стали тихішими, бо між ними залишалося лише кілька сантиметрів. Вона стояла поруч, у світлі каміну, й уся кімната ніби розчинилася. Філіп відчував запах її парфумів — лаванда й щось легке, квіткове, невловиме.

— Ти граєшся в небезпечні речі, Ебі, — прошепотів він.
— Може, я просто хочу знати правду, — відповіла вона. — Чи подобаюсь я вам?

Він застиг.
Його серце гупало десь у горлі, ніби просило сказати правду, але розум кричав — мовчи.

— Це не має значення, — вимовив нарешті, уникаючи її погляду.
— Для мене має, — сказала вона тихо.

Її голос був такий щирий, що він не витримав і підняв очі. У цьому погляді вже не було дитячості, тільки м’яке полум’я, яке палало всередині неї. Він хотів сказати щось, щоб усе зупинити, але не зміг. Вона зробила останній крок і торкнулася його руки.

Філіп спочатку відсмикнувся, але потім — ніби здаючись самому собі — дозволив цьому дотику бути.
Його пальці ковзнули по її долоні, і час перестав існувати.

— Ебі, ти не розумієш, — прошепотів він. — Якщо хтось дізнається…
— Хай дізнаються, — перебила вона. — Мені байдуже.

Він на мить заплющив очі, але коли відкрив їх знову — у його погляді вже не було опору.
Вона стояла перед ним, і він відчував, як уся стриманість розсипається на порох.

Її губи тремтіли, ніби чекали дозволу. І врешті він зробив те, чого боявся найбільше — поклав руку їй на щоку.
— Ти довела мене, — сказав він із гіркою усмішкою. — Я більше не маю сили тікати.

Вона усміхнулась.
— То не тікай.

І він не втік. Їхні губи зустрілися на коротку мить — так обережно, ніби світ міг розбитися від цього дотику. Це не був поцілунок пристрасті — це було визнання, крихке, як перший подих весни.

Він одразу відійшов, опустивши очі.
— Це помилка, — прошепотів. — Ми обоє за неї заплатимо.

— А я б зробила її знову, — відповіла вона спокійно.

Він глянув на неї востаннє, перш ніж піти. Його кроки лунали глухо в порожній вітальні, а Ебігель стояла, не рухаючись, притискаючи пальці до губ.

Вона знала — він не зможе довго тримати дистанцію.
І вона теж не зможе.