Глава 12

Відтоді вони часто бачилися. Спершу — випадково: вона з’являлася в бібліотеці, коли він ніс книги до полиць, або прогулювалась садом у той самий час, коли він перевіряв оранжерею. Потім — наче вже навмисно.

Одного разу вона принесла йому чай до майстерні, де він лагодив стару скриню.

— Це вам, — сказала, ставлячи чашку на стіл. — Я пам’ятаю, що ви любите з жасмином.

— Ви маєте гарну пам’ять, — посміхнувся він.

— Вона зберігає тільки те, що справді важливе.

Його пальці торкнулися порцеляни — зовсім близько до її руки. Мить зависла між ними, і Філіп, ніби злякавшись власних думок, швидко прибрав руку.

Він відчував, як щось у ньому прокидається — те, що він давно звик тримати в ланцюгах.

Її присутність ставала звичкою, небезпечною, солодкою. Вона дивилась на нього не як на слугу, не як на вчителя, а як на чоловіка, якого хоче зрозуміти.

Одного вечора вони зустрілися на терасі. Небо палало передгрозовим світлом, і в повітрі стояв запах липи.

— Ви колись шкодували, що залишились у нашій родині? — запитала вона.

— Ні, міс, — відповів він. — Тут я знайшов спокій.

— А щастя? — її голос був тихим, майже несміливим.

Він глянув на неї — і не знайшов відповіді. Бо вперше за довгі роки відчув, що це питання може мати сенс.

Наступного дня, коли він проходив повз бібліотеку, вона сиділа там із книгою в руках. Сонячний промінь падав просто на її обличчя.

Вона підняла очі.

— Містер Філіп, — сказала з ледь помітною посмішкою, — ви б не хотіли знову мене чомусь навчити?

— Чому саме?

— Як приховувати почуття… Наприклад.

Її слова змусили його завмерти. Він не відповів — лише вклонився й вийшов.

Але того вечора довго не міг заснути…