Глава 11

Батько голосно звернувся до Ебі знизу, коли почув кроки нагорі:
— Люба, ти готова?

Ебігель із легким сміхом, поправляючи сукню перед дзеркалом:
— Так, вже йду.
— Спускайся до нас на сніданок, усі вже зібралися.

Ебігейл легко збігла мармуровими сходами, і ранкове світло з вікон огорнуло її постать. Її погляд ковзнув по столу, повному свіжої випічки та фруктів… і зупинився на чоловікові, який сидів трохи осторонь.

Батько підводячись і дивлячись у бік гостя:
— Люба… поглянь, а от і сюрприз.
Ебігель перевела погляд туди, куди він вказав, і на мить завмерла.
За столом сидів Філіп — високий, спокійний, з тією ж впевненою поставою, яку вона пам’ятала з дитинства, але тепер у його погляді було щось нове.
— Це ж Філіп, пам’ятаєш його?

Ебігель робить кілька кроків уперед, широко розплющивши очі:
— Боже мій… сер, це ви?
Філіп підводячись і трохи схиливши голову у привітанні, в його погляді мимоволі з’являється ніжність:
— Минуло чимало років, леді Ебігель.
Вона ледь помітно посміхнулась, намагаючись поєднати у пам’яті хлопчачі риси з новим, дорослим образом чоловіка, який стояв перед нею. Ебігель з легким хвилюванням у голосі:
— Я про вас питала в тата… як ви. А він казав, що ви одружилися.
Філіп на мить відвівши погляд, але відповідаючи спокійно:
— Так. Але… жінки, на жаль, більше немає.
В кімнаті запанувала тиха пауза. Ебігель, розгубившись, хотіла щось сказати, та лише стиснула руки, відчувши у серці несподівану суміш співчуття й цікавості до його життя.

Ебігель здивовано й із щирим жалем:
— Боже… то твоя Дороті померла?!
Філіп кивнув, голос його став глухішим:
— Так. Років уже чотири як.
Вона вдивлялася в нього, намагаючись прочитати в обличчі бодай тінь тих почуттів, що він пережив. Філіп же зберігав рівний вираз, але в глибині його очей тьмяно спалахнула приглушена печаль. У кімнаті запанувала коротка тиша, немов усі слова раптом втратили сенс. Мати Ебігель швидко озвалася, намагаючись повернути розмову у світліше русло:
— Любі мої, сніданок охолоне. Сідайте, розповісте одне одному все пізніше. Філіп ледь помітно вдячно кивнув їй, а Ебігель, хоч і посміхнулася, продовжувала відчувати в грудях тяжкість від почутого.

Батько відставляючи чашку кави й дивлячись на доньку з теплом:
— Ебі, ану розказуй, доню, як там пансіонат?

Ебігель захоплено, але з ноткою кокетства, кидаючи час від часу погляд на Філіпа:
— О, тату, я навіть не знаю, з чого почати! У нас нова викладачка історії — вона така цікава, що навіть математика поруч з нею здається нудною. Ми ставили маленькі вистави, вчили французькі пісні… І, уявіть, мене поставили вести шкільну бібліотеку!

Філіп слухав уважно, іноді ледь усміхаючись, ніби намагаючись звикнути до того, що ця жвава й розумна молода дівчина — та сама маленька Ебігель, з якою він колись грався в саду.
— О, я завжди знала, що ти там у всіх на виду.

Ебігель зітхає й трохи скрививши губи:
— Мам, та що ви… Там нема навіть з ким поговорити про розумні речі. Все — одна мішура: платтячка, чутки, хто кому що написав у записнику…

Вона мимохідь глянула на Філіпа, і в її очах з’явилася іскорка виклику, ніби вона спеціально нагадувала йому, що колись у неї був гідний співрозмовник.

Філіп ледь усміхнувся, розуміючи цей натяк:
— І про що ж ти тепер хотіла б поговорити, якщо не про платтячка та чутки?

Ебігель нахиляючись уперед, з жвавим блиском в очах:
— Наприклад… про те, чому в нашому курсі історії Наполеона досі малюють майже героєм, а не людиною з безліччю слабкостей.
— О, бачу, ти й досі не втратила звички копати глибше.  Можливо, після сніданку ми перевіримо, чи ще пам’ятаєш, як будувати аргументи?
— Просто я виросла і стала ще більш нестерпною.  Філіп піднімає брову, але в кутиках губ з’являється ледь помітна усмішка:
— Що ж… тоді мені буде вдвічі цікавіше.

— Так, мої любі, я маю купу справ, мушу вже йти. Дуже радий , що вгодив тобі сюрпризом доню.
— Сонечко, я теж зараз піду — у мене зустріч із однією знайомою.

Вони залишили її наодинці з Філіпом. У залі повисла легка тиша, крізь яку було чутно лише цокання годинника на камінній полиці. Філіп поглянув на неї — тепер уже не так, як колись, на маленьку дівчинку з книжкою у руках. Перед ним стояла молода жінка, впевнена у собі, з гострим розумом, і навіть грайливе світло в її очах здавалося тепер іншим — небезпечнішим.

Ебігель усміхаючись, вдивляючись у нього:
— Це ж треба… А ви змінилися, сер.

Філіп (піднімає брову, ледь всміхаючись):
— На краще чи на гірше?

Ебігель:
— На інше. І, боюсь, ще не вирішила, подобається мені це «інше» чи ні.

Він тихо засміявся, відчуваючи, як у пам’яті спливають сцени з минулого — її швидкі відповіді на уроках, нескінченні питання, вміння сперечатися навіть тоді, коли вона була зовсім дівчинкою.

Ебігель примружившись, із лукавою усмішкою:
— Все ще пам’ятаєш наші розмови про Наполеона?
— Так, і, зізнаюся, інколи навіть цитую тебе в пам’яті.
— Ха! А я б хотіла це забути. Тоді мені здавалося, що я знаю все про нього… аж поки не прочитала ще дві книжки й не зрозуміла, що нічого не знаю.
— Саме в цьому й чарівність справжніх розмов — вони лишають слід, навіть якщо ти їх забути хочеш.
— Бачу, Ебі, твій норов нікуди не дівся.
— Так і є. Лише зникло маленьке дитя. — вона піднімає підборіддя, наче кидаючи йому виклик помітити цю різницю.

Філіп помічаючи її впевненість, але ще не усвідомлюючи, наскільки вона змінилася:
— Що ж… мабуть, мені доведеться звикати до нової версії тебе.

Ебігель з грайливим прищуром:
— Спробуйте, сер.

Філіп ледь помітно піднімає брову, на мить затримуючи погляд на її обличчі:
— Схоже, колись мені було простіше перемагати тебе у словесних баталіях.
— То було в часи, коли я ще не знала, що Наполеон програв у Ватерлоо.