Глава 10

Ранок у маєтку розквітав, немов намальований аквареллю. Сонце ледь торкалося верхівок дерев, кидаючи золотисті відблиски на вікна. Повітря було свіже, із запахом вологої трави та квітів у саду.

Філіп стояв на балконі своєї кімнати, дивлячись, як тонка смуга туману розчиняється над галявиною. Десь унизу почувся тупіт копит і тихий скрип коліс. Його серце відгукнулося несподіваним прискоренням.

Карета зупинилася біля сходів. Візник зістрибнув, і через мить дверцята відчинилися. Спершу він побачив знайому руку, що тримала край дверей, потім — постать, яка ступила на землю з легкістю, наче зійшла зі сторінки книги.

Ебігель.

Вона була зовсім іншою — вже не та маленька дівчинка в простих сукнях, а молода леді, у світлій подорожній сукні, з волоссям, що м’якими хвилями спадало на плечі. Її погляд сяяв тим самим живим вогником, але в ньому з’явилося щось нове — впевненість і глибина.

Філіп завмер, відчуваючи дивне змішання радості, подиву і ледь відчутної розгубленості. Світ навколо здався тихішим, коли вона підняла голову і їхні очі зустрілися.

Він зрозумів: маленька Ебігель залишилася у спогадах. Перед ним стояла жінка.

Ранок у маєтку розквітав, немов намальований аквареллю. Сонце ледь торкалося верхівок дерев, кидаючи золотисті відблиски на вікна. Повітря було свіже, із запахом вологої трави та квітів у саду.

Філіп стояв на балконі своєї кімнати, дивлячись, як тонка смуга туману розчиняється над галявиною. Десь унизу почувся тупіт копит і тихий скрип коліс. Його серце відгукнулося несподіваним прискоренням.

Карета зупинилася біля сходів. Батько Ебігейл вже чекав, стоячи прямо, з легкою посмішкою на обличчі, а поруч була його дружина, яка стримано, але з ніжністю готувалася зустріти доньку.

Дверцята карети відчинилися, і Ебігейл ступила на землю. Вона вже не була тією маленькою дівчинкою, яку Філіп пам’ятав із дитинства. У світлій подорожній сукні, із волоссям, що м’якими хвилями спадало на плечі, вона виглядала впевнено і граціозно. Погляд її сяяв живим вогником, знайомим і рідним, але тепер у ньому з’явилася глибина.

Батьки простягли руки назустріч, і вона кинулася їм у обійми. Їхні обличчя світилися щастям, а повітря навколо було сповнене тихої радості. Філіп тихо стояв осторонь, спостерігаючи, як маленька Ебігейл з минулого перетворилася на молоду жінку, яку він тепер бачив уперше.

— Ебігейл, доню! Як же ти підросла… — він міцно обійняв її, вдихаючи запах дороги, змішаний із тонким ароматом її парфумів.

Мати усміхаючись і легенько торкаючись її щоки:
— Нарешті ти вдома. Дорога була важкою?
— Трохи, але пейзажі компенсували втому. Я так скучила за нашими краєвидами… і за вами.
— Маєток без тебе був занадто тихим.  Ебігейл  з легкою усмішкою:
— Ви просто не чули, як я розмовляю з садівником про його троянди, тоді б про тишу й не згадували.
— І він, напевно, вже чекає на це. Ходімо всередину, сніданок уже готовий.

Батько поглянувши на Філіпа, який стояв неподалік:
— Але спершу… здається, хтось теж хоче привітатися.

Батько міцно обійнявши Ебігель:
— Доню, як же ти підросла… Нарешті ти вдома. Дорога була важкою?
— Трохи, але я так скучила за нашими краєвидами… і за вами.

Батько з легкою усмішкою й хитрим блиском в очах:
— Маєток без тебе був занадто тихим. Та… маю тобі сказати, вдома на тебе чекає деякий сюрприз.
— Сюрприз? Ви мене заінтригували.
— Терпіння, люба. Усе побачиш, коли увійдеш.
— Ебі, доню, йди поки переодягнись з дороги. Ми ще поговоримо за сніданком.

Мати Ебі  поправляючи на доньці плащ:
— У твоїй кімнаті все готово, навіть свіжі квіти у вазі.
— Ви завжди про все дбаєте. Дякую.

Вона кинула погляд на батьків і відчула, як хвиля спокою накриває її після довгих годин у кареті. Та в глибині душі з’явилася легка цікавість: що ж це за «сюрприз», про який згадував батько?

Вона рушила коридором до своєї кімнати, навіть не здогадуючись, що зовсім скоро цей день змінить щось більше, ніж просто настрій.