Глава 9

Глава

Екіпаж скрипнув на великій брамі, і Філіп уперше за довгий час побачив знайомі стіни маєтку. Кам’яні фасади відбивали ранкове світло, вікна блищали, а ковані ворота злегка похитувалися від його під’їзду.

Відчинивши двері, він ступив на знайому алею, де листя тихо шурхотіло під ногами. Повітря мало той самий запах свіжості й старовини — змішання вологого дерева, садових квітів і прохолоди підвалів.

У дворі його зустріла тиша, лише десь здалеку пролунав гавкіт собак. Все було на своїх місцях, як завжди: статуї біля фонтану, широкий ганок із колонами, що тягнулися вгору, і вікна, які, здавалося, мовчки спостерігали за кожним кроком.

Філіп зняв капелюха, вдихнув глибоко і відчув, як у грудях розлилась знайома легкість. Місце, куди він повернувся, було його притулком, але тепер думки непомітно повертали його до Ебігейл, до її сміху й тихої мудрості, яку він пам’ятав з дитинства.

Філіп ще не встиг розпакуватися, як у кабінет увійшов батько Ебігейл. Його обличчя було серйозним, але спокійним, кроки — впевненими.

Філіп ледве підняв очі на батька Ебігейл, коли той увійшов у кабінет.

— Філіпе, — промовив він спокійно, але з легкою серйозністю, — Ебігель приїде завтра зранку.

Філіп кивнув, затримавши погляд на підлозі. Завтра… В нього в голові одразу ожила пам’ять про маленьку Ебігель: як вона сміялася, коли він навмисне програвав у їхніх іграх; як серйозно піднімала брови під час уроків, ставлячи несподівані запитання; як хитро підморгувала, вигадуючи власні правила.

Для нього вона залишалася тією маленькою дівчинкою, якою він опікувався, яку навчав і від якої завжди відчував легке хвилювання, коли вона ставала надто сміливою. Ідея того, що завтра він зустріне її вже підрослою, викликала легку тривогу. Він не думав про неї як про жінку — тільки як про дитину, яку він пам’ятав, і яку ще мав зрозуміти у новому світлі.

Філіп глибоко вдихнув. Завтра він побачить її знову, і він мусив бути готовий — не як чоловік, а як той, хто завжди пам’ятає маленьку Ебігель, навіть якщо світ навколо вже змінився.

— Філіп, друже, можеш йти відпочивати, — сказав батько з легкою усмішкою, — ми з дружиною ще маємо дати доручення слугам.

Філіп кивнув і повільно вийшов із кабінету, відчуваючи, як знайома атмосфера дому огортає його спокоєм. Кожен крок коридором нагадував йому дитячі роки, коли він спостерігав за Ебігель, навчаючи її граматиці та математиці, сміючись з її дотепних зауважень, захищаючи від дрібних невдач.

Він уявляв її завтра зранку: ще та маленька дівчинка, яку він пам’ятав, чи вже підросла, впевнена й самостійна? Це питання викликало у нього легке хвилювання й одночасно ніжну тривогу. Він ще не думав про неї як про жінку — тільки як про дитину, яка залишалася для нього дорогою й знайомою, якою він завжди опікувався.

Сівши на м’яке крісло біля вікна, Філіп глибоко вдихнув і дозволив собі на мить забути про все інше. Завтра він побачить її знову, і цей день обіцяв бути особливим — ще не зрілим, але вже сповненим очікування і пам’яті про минуле.