Глава 8

— Нічого собі як швидко злетів час, братику.
— Так ,це правда. Тобі вже хіба пора ?
— Мені просто потрібно вертатись до роботи, до маєтку, бо будуть роздумувати, де це я так довго.
— Звісно, якщо тобі потрібно, я ж все розумію. Робота є робота. Дякую, що приїздив провідати.
— Видужуй, брате !

Філіп потис братові руку, затримав погляд трохи довше, ніж зазвичай, і, не обертаючись, попрямував до екіпажа. Колеса загуркотіли бруківкою, і він відкинувся на сидіння, дозволяючи шуму міста ковзати повз.

Будинки тісно тулилися один до одного, балкони звисали з кованими огорожами, на ринковій площі вже гукали торговці. Десь високо в небі кружляли чайки, ніби нагадували, що море зовсім близько.

Він спостерігав за людьми: хтось поспішав у справах, хтось ліниво вів під руку даму, діти сміялися, переслідуючи один одного між лавками. І раптом у сміху хлопчика, що пробіг повз, він почув знайомі інтонації — ніби знову сидів у тісній кімнаті з Ебігейл, яка з розумним виглядом розповідала йому, чому Наполеон програв Ватерлоо.

— Наполеон програв не тому, що став слабшим. Він просто перестав бачити правду.
— І яка ж правда? — тоді спитав він.
— Що ніхто не непереможний, навіть якщо в це дуже вірити, — відповіла вона і посміхнулась, ніби відкрила найважливішу таємницю.

Екіпаж виїхав за міські ворота, й перед очима розгорнулося знайоме шосе, що вело до маєтку. Поля розливалися під ранковим світлом, а вдалині темнів ліс. Він відчув, як із кожним кроком коней відстань між ним і метушнею міста зростає, натомість наближається тиша дому, де на нього чекали інші турботи… і, можливо, ще кілька несподіванок.