Глава 7

Філіп виїхав з маєтку ще до світанку. Ранковий туман повисав над дорогою, обіймаючи дерева та низькі кам’яні мури. Коні били копитами по вологому ґрунту, ритмічно відбиваючи кроки, ніби відраховували милі, що відділяли його від брата.

Дорога до міста була тихою, але тиша ця була напружена — у повітрі відчувалася тривога. Біля узбіччя він помічав військові афіші з закликами вступати до армії, подекуди — групки чоловіків у поношеному вбранні, що палко сперечалися про війну.

Філіп пригадував, як залишав цей край три роки тому — тоді ще не було ані розколу в країні, ані цих відтінків страху в людських очах. Він їхав з надією на заробіток і нові знання, а тепер повертався до зовсім іншої Америки.

Місто зустріло його шумом ринку й запахом свіжого хліба, впереміш із димом від кузні. Він зупинив коней біля старої кам’яної криниці та повільно пройшовся вулицею, впізнаючи крамниці, які колись відвідував із братом. Біля дверей невеликої майстерні з гравірування на латуні він зупинився — тут завжди працював Семюел.

Відчинивши двері, Філіп одразу почув знайомий глухий стукіт інструментів. Брат підняв голову, і на мить обидва завмерли, вдивляючись один в одного — змінилися обидва: Семюел посивів на скронях, а Філіп ніби став суворішим.

— Глянув би на тебе, я б і не впізнав, — сказав Семюел, витираючи руки об фартух, але в його голосі бриніли радість і полегшення.

Вони обійнялися міцно, як це роблять люди, які надто довго не бачилися. Далі була кава, довгі розмови про батьків, про те, що змінилося в окрузі, і, звісно, про війну, що насувалася дедалі ближче.

Але десь у глибині думок Філіп ловив себе на тому, що, попри щирість зустрічі, йому не терпиться повернутися в маєток — туди, де через кілька тижнів мала з’явитися Ебігель.

Вони сіли за дерев’яний стіл у кутку майстерні. Семюел поставив перед ним глиняну чашку з гарячою кавою, запах якої миттєво наповнив маленьке приміщення.

— Чув, що в окрузі знову збирають добровольців, — почав брат, обережно. — Як воно там у вас, ближче до столиці?

Філіп знизав плечима:
— На диво спокійно. Хоча кількох людей з маєтку вже відпустили, важкі часи. Люди тримаються, але кожен розуміє, що тиша довго не триватиме.

Семюел кивнув і після паузи запитав:
— А як ти сам? Після… усього.

Філіп відвів погляд до вікна, де у світлі сонця пилинки кружляли, наче сніг у сповільненому танці.
— Час іде, але нічого не змінює. Дороті була… всім. І тепер я просто роблю те, що повинен. І так Філіп розмовляв зі своїм братом про все що тільки можна було. Вони обговорили все на світі за декілька годин. Вони сміялись, сумували одночасно, а головне, що разом. Знову разом…