Глава 6

— Кажуть, на півдні знову неспокійно, — обережно почав містер Хартфорд, відставивши келих. — Чув, що в Джорджії вже майже відкрито говорять про відокремлення.

— Я чув і більше, сер, — тихо відповів Філіп. — На кордоні вже є сутички. Люди озлоблені, і ніхто не хоче відступати.

— Це все рабство, — зітхнув господар. — Одні клянуться його захищати, інші — знищити.

— І кожен переконаний, що стоїть на боці правди, — додав Філіп. — Але коли правда обертається проти братів і сусідів, вона вже не така світла.

Містер Хартфорд на мить замовк, ніби зважуючи його слова.
— Сподіваюся, все вирішиться без крові…

Філіп ледь помітно посміхнувся, хоча в очах його читалася втома.
— Боюся, сер, що крові вже не уникнути. Питання лише в тому, чия вона буде пролита першою.

— На диво, поки в нас усе спокійно, — мовив містер Хартфорд, відсунувши тарілку. — Хоча, признаюсь, позвільняли трохи слуг через важкі часи.

— Розумію, сер, — кивнув Філіп. — І навіть це вже ознака, що буря близько. Якщо війна справді почнеться, багато родин втратять більше, ніж звичний комфорт.

— Так, — тихо підтвердив господар. — Люди тримаються, як можуть. Але я бачу — страх повзе навіть у найбагатші доми.

Філіп перевів погляд на вікно, де за склом колихались гілки старого дуба.
— Страх — найпевніший знак, що часи змінюються, сер. І, на жаль, не в кращий бік.

— Страх — найпевніший знак, що часи змінюються, сер. І, на жаль, не в кращий бік, — сказав Філіп.

Містер Верлен задумливо повів пальцями по краю келиха.
— Можливо, ти й правий. Але знаєш… є речі, які залишаються незмінними.

Філіп підняв на нього погляд.
— Наприклад?

— Наприклад, моя донька, — у кутиках уст господаря з’явилася м’яка усмішка. — Вона тебе згадує постійно. Вже як три роки ти поїхав, а вона й досі цікавиться, де ти, чим займаєшся… навіть питає, чи повернешся.

Філіп трохи відвів погляд і стиснув пальці на коліні.
— Не знав, що для неї це мало таке значення, сер.

— Може, й більше, ніж ти уявляєш, — тихо додав містер Верлен.

Філіп обережно поставив келих на стіл.
— Коли вона приїде, сер?

Містер Верлен поправив серветку на колінах і відповів спокійно, але з теплом у голосі:
— За один два дні . Пансіонат дає канікули, і вона проведе літо тут, удома.

— Літо… — повторив Філіп, наче смакуючи це слово. — Це довгий час.

— Довгий або дуже короткий — залежить від того, чим ти його наповниш, — з легкою іронією сказав господар і відпив ковток вина.

— Можливо, так і є, сер, — відповів Філіп, і в голосі прозвучало щось, чого він сам не хотів видавати.

— Сер, — Філіп трохи нахилився вперед, — мені потрібно буде відлучитися в місто.
— У справах? — підняв брову містер Хартфорд.
— Хочу побачитися з братом. Не бачилися відтоді, як я повернувся.

Хазяїн будинку повільно кивнув, відпиваючи ковток вина.
— Розумію. Тільки дивися, Філіпе, часи тепер непевні. В місті люди більше говорять про війну, ніж про врожай.

— Я обережний, сер, — відповів він із ледь помітною посмішкою, але всередині вже відчував нетерпляче бажання знову опинитися серед вузьких вулиць і знайомих облич.