Глава 5

— Пане Філіпе! — почув він голос дворецького з дверей. — Господар просить вас приєднатися до обіду в головній залі.

Філіп кивнув і ще раз окинув поглядом знайому кімнату, перш ніж вийти в коридор. Кроки його луною відбивалися в високих стінах, і він відчував ту особливу тишу старого маєтку, де навіть повітря здається наповненим спогадами.

В головній залі за довгим столом сидів містер батько Ебігель. Він підвівся, коли Філіп увійшов, і тепло потиснув йому руку.

— Філіпе, нарешті ти знову з нами, — промовив господар, у його голосі відчувалась щира радість. — Сідай, друже, обід уже подають.

Вони розташувалися за столом, і слуги безшумно почали розкладати тарілки та подавати страви. Містер  Верлен відставив келих убік і нахилився трохи вперед:

— Як ти? Як життя за ці роки? — запитав він, уважно вдивляючись у молодого чоловіка. — Ми тут часто згадували тебе.

Філіп відчув, що йому приємні ці слова.
— Було по-різному, сер, — відповів він обережно. — Роботи вистачало, іноді й занадто. Але тепер радий бути тут знову.

— Ти завжди був працьовитий, — з легкою гордістю промовив Хартфорд. — І, зізнаюсь, мені бракувало нашого спілкування. З тобою цікаво говорити не тільки про справи, але й про книги, музику… — він злегка посміхнувся. — Ебігель, між іншим, досі згадує, як ти вчив її перших акордів.

Філіп опустив погляд на свій келих. Йому не треба було питати, чи змінилася вона — він це вже знав, ще навіть не побачивши.

— То, пане Філіпе, ти, мабуть, здивувався, що не побачив Ебігель, — почав містер Хартфорд, відпивши ковток вина.

— Щиро кажучи, так, — визнав Філіп. — Я навіть очікував, що вона вибіжить назустріч, як колись.

— Часи змінилися, — з легкою усмішкою промовив господар. — Вона вже не та маленька дівчинка, яку ти колись возив верхи у саду.

— Я бачу, — Філіп відставив ніж і виделку. — Де ж вона тепер?

— У пансіонаті для молодих леді, неподалік від міста. Вчиться, вдосконалює манери, французьку, музику.

— У пансіонаті?.. — він на мить замислився, ніби намагаючись поєднати уявлення про ту безтурботну дівчинку й дорослу молоду жінку. — Їй же було…

— Дев’ятнадцять, — підказав містер Хартфорд. — Як швидко летить час, чи не так?

Філіп усміхнувся, але в очах блиснула якась тінь.
— Занадто швидко. Ще вчора ми разом підписували баночки з приправами на кухні.

— Вона й досі пам’ятає, як ти писав “кориця” таким чудним почерком, — засміявся господар. — До речі, повернеться вона за кілька днів. Хочеш, я передам їй твої вітання?

— Передайте… хоча, гадаю, я сам їй скажу, — відповів Філіп з легкою, майже непомітною усмішкою.

— Філіпе, — раптом змінив тему сер Верлен, — а як там твоя Дороті, до речі?

Вилка в руках молодого чоловіка завмерла на півдорозі до тарілки. Він опустив її й тихо відповів:
— Вона померла, сер.

У кімнаті стало помітно тихіше, навіть посуд перестав дзвеніти. Господар нахилився трохи вперед.
— Мені дуже шкода… Я й не знав.

— Це сталося років 4 тому, — промовив Філіп, відвівши погляд убік. — Хвороба… швидко забрала її.

— Думаю ти тримався як справжній чоловік, — сказав містер Верлен, повільно поклавши виделку. — Якщо коли-небудь захочеш про це поговорити, двері мого дому для тебе відчинені.

— Дякую, сер, так і було — тихо кивнув Філіп і спробував повернути розмову до спокійнішої теми.