Глава 4

Філіп ступив на холодну мармурову підлогу передпокою й затримав подих. Запах дому не змінився — легка домішка лаванди від шаф для білизни, сухого дерева та кухонного тепла, яке долинало здалеку. Служниця швидко провела його в кімнату для гостей на другому поверсі, де на ліжку вже лежав складений костюм і свіжі сорочки.

Він зняв пальто, повільно розстібнув комір сорочки, відчуваючи, як напруження дороги повільно сходить. Кімната була світла, але в ній відчувався запах пилу, наче сюди давно ніхто не заходив. Погляд ковзнув по знайомих деталях: вікно з важкими шторами, різьблений комод, який він колись допомагав пересувати, й невеликий срібний свічник на столику біля ліжка.

Переодягнувшись, він вийшов у коридор. Широкі дерев’яні дошки під ногами ледь поскрипували, як колись, а сонячні промені пробивались крізь вузькі вікна, лягаючи на килим золотими прямокутниками. Він повільно йшов, торкаючись пальцями стін, наче перевіряючи, чи все ще пам’ятає кожен вигин цього дому.

У ньому прокинулось щось тепле й тихе — суміш ностальгії й дивного відчуття, що час тут тече інакше.

Філіп зайшов до просторої їдальні, де великі вікна впускали в кімнату зимове світло, приглушене важкими фіранками. Стіл був накритий просто — кілька приборів, кошик зі свіжим хлібом, та в кутку, на маленькому буфеті, стояв знайомий дерев’яний ящик із баночками для приправ.

Він підійшов ближче й ледь усміхнувся. На кожній баночці, під тонким шаром пилу, були акуратні написи чорнилом: «кориця», «мускат», «гвоздика»… Почерк — трохи кривуватий, але старанний. Це була Абігель, ще дівчинка років десяти, коли він навчив її правильно підписувати скляні банки, щоб кухарці було легше працювати.

Філіп обережно взяв у руки одну з баночок, провів пальцем по вицвілому напису. Йому здалося, що він знову бачить ту сцену: вона сидить на кухонному столі, зосереджено виводить літери, час від часу задираючи на нього погляд, щоб перевірити, чи правильно робить. Тоді вона сміялася з того, як слово «гвоздика» звучить «наче назва корабля».

Він поставив баночку на місце, відчуваючи легкий щем у грудях. Усе змінилося — і вона, і він, і, можливо, навіть сам дім. Але в цих дрібницях все ще жила та сама Абігель, яку він пам’ятав.