Глава 3

1961 рік, Вірджинія.
Вітер приносив із поля запах пороху та свіжоскошеного сіна. Дорога до маєтку Верленів була всіяна жовтим листям — осінь того року видалась надзвичайно яскравою.

Філіп ішов повільно, несучи невеликий дорожній саквояж. Йому було всього двадцять, але в погляді вже читалась втома, яку навряд чи можна пояснити лише подорожжю. Він пам’ятав, як уперше переступив поріг цього дому чотири роки тому — хлопець без батька, із матір’ю, що працювала прачкою в місті. Його взяли на службу завдяки рекомендації старого місіс Кавендіш, яка побачила в ньому не лише робочі руки, а й розум, гідний кращої долі.

Тоді він був майже чужаком у цьому світі з блискучими люстрами, сріблом на столах і рівними рядами книг у бібліотеці. Йому доручали дрібні доручення: подавати листи, допомагати в саду, чистити інструменти для піаніно. І саме там, у музичній кімнаті, він вперше зустрів маленьку Абігель.

Вона була пустотлива дванадцятирічна дівчинка з кучерями кольору темного меду, яка зовсім не боялась ставити питання.

— Ви знаєте, як правильно сидіти за роялем? — запитала вона з неприхованою серйозністю, коли він протирав клавіші.

— Знаю, — відповів він, ледь усміхнувшись. — А ти?

— Ні. Але я вчуся, — сказала вона, і це “вчуся” прозвучало як обіцянка.

Відтоді їхні розмови були чимось більшим, ніж просто слова між прислугою і господинею. Він навчив її не лише нотам, але й того, як тримати спину за столом, як говорити так, щоб тебе слухали, і навіть того, що книга може відкрити світ більший, ніж будь-який маєток.

Тепер, через два з половиною роки його відсутності, він повертався сюди іншим — і вона теж уже не була тією дівчинкою з чорнильними пальцями, хоча він поки не підозрював цього факту.