Глава 2

В голові Філіпа спливло літо п’ять років тому. Кухня, залита сонцем, запах щойно спеченого хліба й меду, шум за вікном від садівника, що косив траву. Він тоді стояв поруч із нею — ще незграбною, у легкій бавовняній сукні, з розтріпаним волоссям і плямкою чорнила на підборідді.

— Пиши повільніше, — сказав він, нахилившись так близько, що відчув аромат м’яти від її волосся. — Не тисни на перо, воно зламається.

— Я не тисну, — відповіла вона вперто, і, ніби на підтвердження своїх слів, чорнило бризнуло на стіл і на її щоку.

Він усміхнувся, витяг з кишені носовичок і обережно витер плямку.
— Ось чому в нас буде “кориця” з однією «ц», — сказав він, показавши на її підпис, де букви з’їжджали одна на одну.

— Зате красиво, — гордо підняла вона голову.

Того дня вони підписали всі баночки на полицях, сміялися, коли зламалося третє перо, і сперечалися, чи правильно писати «чабер» чи «шабер». Це було просто — але в цій простоті було щось, що Філіп зберігав у пам’яті навіть тоді, коли був за тисячі кілометрів звідси.

Він уперше переступив поріг цього дому ще підлітком. Його батько загинув працюючи на важкій роботі, мати залишилася з двома дітьми й майже без грошей. Робота в маєтку була шансом. Філіп пам’ятав, як його зустріла пані Деверо — висока, сувора жінка в темному шовку. Вона оглянула його з ніг до голови, перевірила, чи чисті руки, чи рівно стоїть.

— У нашому домі цінують точність, охайність і вміння тримати язик за зубами, — сказала вона, і він зрозумів, що другого шансу не отримає.

Перші тижні він жив у маленькій кімнатці на горищі, вчився швидко вставати, не шуміти й пам’ятати порядок подачі страв. Але найнеочікуванішим стало знайомство з Абігель.

Вона тоді була дитиною з очима кольору ранкової кави, надто допитливою для свого віку. Уперше він побачив її в бібліотеці: вона сиділа на підлозі між стелажами, гортаючи книгу, і, помітивши його, запитала:
— А ти новий?
— Так, — відповів він стримано, бо не знав, чи має право розмовляти з донькою господарів.
— Тоді підеш зі мною. Тут усі надто повільні...і нудні.

І він пішов — спершу несміливо, потім звик, що вона тягне його то в сад збирати груші, то на кухню допомагати кухарю, то в музичну кімнату, де вона вимагала, щоб він навчив її грати хоч одну мелодію.

Саме так, непомітно, Філіп став для неї не просто прислугою, а другом і вчителем. Він був освічений, вмів грати на фортепіано, знав етикет, говорив кількома мовами. І, можливо, саме це й було причиною, чому через роки їхній зв’язок уже не здаватись таким дитячим.