Глава 1

Розділ 1. Повернення

Ебігель завжди пам’ятала день, коли він уперше з’явився в домі Вестонів.
Їй тоді було дев’ять, і новий керуючий маєтком здавався надто серйозним, щоб їй хотілося з ним гратися. Високий, темноволосий, з поглядом, у якому — ніби тінь якихось далеких подій. Він чемно вклонився, коли мати представила його, і промовив:

— Мадемуазель Ебігель.

Вона надула губи:
— Мене так ніхто не називає.

Він ледь помітно всміхнувся.
— Тепер називають.

Того ж вечора вона почула в вітальні тиху музику. Філіп сидів за старим роялем і грав щось світле, майже прозоре. Ебігель завмерла у дверях, боячись дихнути, аби не злякати цей момент.

Відтоді він став для неї вчителем — і музики, і дрібниць, які формують справжню леді. Як правильно ставити пальці на клавішах. Як тримати келих так, щоб пальці не торкалися країв. Як слухати до кінця, навіть коли хочеться перебити.

Одного дощового дня він навчив її танцювати менует у порожній залі. Її сміх лунав, змішуючись із шумом зливи за вікнами, а він терпляче виправляв кожен її крок. Тоді їй здавалося, що це просто гра, та чомусь серце зберегло цей спогад як щось тепле й важливе.

Минуло два з половиною роки з того дня, як він поїхав.
Причини ніхто не пояснив. Він просто зник із їхнього життя, і маєток став тихішим, холоднішим.

І ось — серпневого ранку — мати Абігель вийшла на балкон і побачила фігуру, що йшла алеєю від брами.
Високий. Плечі ширші, ніж раніше. Волосся з кількома сріблястими пасмами, на обличчі — нові зморшки, в очах — тінь, якої вона не пам’ятала.

Філіп Ланкастер.

Він пройшов повз сад, не відводячи погляду від будинку, і зупинився на ґанку.
Мати Абігель, леді Вестон, зустріла його з тією ж холодною ввічливістю, з якою вітала й раніше.
— Пане Ланкастер, сподіваюся, ваша подорож була вдалою.

Батько ж, сер Едмунд, потиснув йому руку щиро, навіть тепло:
— Ви повернулися, і це добре. Маєтку потрібна надійна рука.

 Він зупинився, оглядаючи знайомий будинок, але відчуття було дивним — щось змінилося. Сади були ті самі, але трохи менші дерева нагадували йому про роки відсутності.

— Де Ебігель? — запитав він, коли вийшов на ґанок.

Сер Едмунд, батько дівчини, ледве стримав усмішку:
— У пансіонаті.

— У пансіонаті? — повторив Філіп, дивлячись на нього з невір’ям.
— Їй уже дев’ятнадцять… — додав батько з легким здивуванням. — Як швидко летить час.

Філіп глибоко вдихнув, на мить закривши очі. Дев’ятнадцять… Така маленька, яку він пам’ятав, тепер стала жінкою.

Філіп кивнув на слова сера Едмунда і попрямував до сходів. Стара дубова підлога відгукувалась знайомим скрипом під його кроками — звуком, якого він не чув уже два з половиною роки.

Йому відвели ту саму кімнату на другому поверсі, з вікнами на південний сад. Він відчинив двері й зупинився на порозі. Тут нічого не змінилося: важкі портьєри, темне поліроване дерево, книжкова шафа з томами, які він колись таємно перечитував ночами. Навіть стара латунна лампа, трохи перекошена, залишилась на місці.

Він зняв дорожній сюртук і переодягнувся у свіжу сорочку. Рухи були повільними — не через втому, а через бажання роздивитися кожну деталь, ніби боявся пропустити щось, що може зникнути.

Переодягнувшись, Філіп вийшов у коридор. Пальці ковзнули по різьблених перилах, він відчув знайому гладкість дерева, що зберегла тепло десятків дотиків.

Він пройшовся довгим коридором, заглядаючи у високі вікна: за ними, як і колись, розкинулись алеї лип, а з далекого боку саду долинав тихий дзюркіт фонтану.

Філіп справді сумував за цим місцем. Не лише за стінами й садами — за тим відчуттям, що тут, у цих стінах, він був кимось більшим, ніж просто слугою.

З коридору він звернув у бік їдальні. Тут теж майже нічого не змінилося: довгий стіл із темного дерева, на якому тепер стояла лише ваза з гілками лавра, і шафа з кришталевими дверцятами, за якими рівними рядами розташувалися банки з приправами.

Філіп зупинився. На скляних баночках — все ті ж старі написи. Не каліграфічна рука кухарки, а кривуваті літери, виведені чорнилом дитячою рукою.

— Розмарин, — тихо прочитав він, усміхнувшись. Літери були нерівні, одна більша за іншу. Він пам’ятав, як маленька Абігель нахмурено виводила слово, обмащуючи пальці чорнилом і обурюючись, що “р” виходить негарною.

Тоді їм здавалося, що це важлива справа — підписати кожну баночку, щоб кухарка не плутала спеції. А насправді він просто хотів, щоб дівчинка сміялася, плутаючи мускат із корицею.

Його пальці торкнулися скла, і на мить Філіп відчув дивне тепло — так, ніби у цих написах залишився шматочок того літа, коли вона була ще зовсім дитиною, а він — хлопцем, що тільки починав служити у домі.