РОЗДІЛ 57

АНЖЕЛІКА

Один рік. Я прокинулася раніше будильника. Як завжди. Моє тіло вже навіть не питало, чи хочу я вставати рано. Просто робило це. Я ще трохи лежала, дивлячись у стелю нашої спальні. Без тріщини у формі річки. Іноді це досі дивувало мене. Дрібниця. Майже дурниця. Але дивувала.

Не було плями від вологи. Не було облупленої фарби. Не було нічого, що нагадувало б той початок. Замість цього висока бездоганна стеля. Золота ліпнина ловила ранкове світло. І я вже знала це світло. Справді знала. Той особливий золотавий Манхеттен, що проникав крізь вузьку щілину між шторами. Щілину, яку я колись попросила Лорію залишати. І вона залишила. Без запитань. Бо в цьому домі, якщо я просила про щось… воно залишалося. Я теж. Повернула голову. Демід спав. Міцно. На животі.

Наче кілька годин цілий світ офіційно перестав бути його проблемою. Гола спина. Татуювання на руках. Ковдра опустилася нижче, ніж їй належало. Обличчя спокійне. Таке, ніби він нарешті переміг цей тиждень. І не мав жодного уявлення, наскільки для мене все це досі було маленьким дивом. Я дивилася. Трохи довше, ніж потрібно. І значно довше, ніж зізналася б йому вголос.

Потім обережно підвелася. Тихо. Майже безшумно. Звичка не будити нікого давно стала частиною мене.

Радіоняня на тумбочці… мовчала. Повністю. Ні звуку. Ні писку. Ні незрозумілого дитячого бурчання. Нічого. Я кілька секунд дивилася на неї з підозрою. Наче вона могла передумати.

Не передумала. Досягнення. Майк у вісім місяців одного дня вирішив, що спати всю ніч - це логічно. І просто почав. Без адаптації. Без перехідного періоду. Без попередження. Вчора прокидався. Сьогодні ні. Дуже по-демідевськи. Ліда зайняла більше часу. Звісно. Вона ніколи нічого не робила тільки тому, що хтось інший зробив це першим. Навіть якщо той хтось -

її власний брат. Вона взяла стільки часу, скільки вважала за потрібне. А коли вирішила -

вирішила остаточно. Ця дівчинка ще дасть нам роботи. Я знала це. І від самої цієї думки в грудях розливалося щастя, яке іноді все ще було занадто великим.

До дитячої кімнати я пішла босоніж. Коридор ще був напівтемним. Величезний будинок мовчав тією особливою тишею перед справжнім пробудженням. Я повільно прочинила двері. Мансур стояв у ліжечку. Звісно. Не плакав. Він узагалі рідко плакав без причини. Просто стояв. Тримався за бильце. І дивився на кімнату так, ніби щось аналізував. Я зупинилася. Оцей вираз. Ні. Це ненормально для однорічної дитини. Це Демід Корс у мініатюрі. Майк побачив мене.

І усміхнувся. Все. Кінець. Світ знову зупинився. Бо скільки б разів це не траплялося я все одно розсипалася всередині.

— Привіт… - прошепотіла.

Він відповів звуком. Щось середнє між словом, бажанням сказати слово і секретною дитячою мовою, якою дорослі явно не заслуговували володіти. У сусідньому ліжечку спала Ліда. Насуплена. Наче навіть уві сні вирішувала дуже серйозну проблему. Бантик перекосився.

Темне волосся розсипалося. Маленька. Моя. Я взяла Майка на руки. Помилка. Він одразу схопив мене за волосся. Міцно.

— Ай…

Я тихо засміялася. Він видав задоволений звук. Я подивилася на нього.

— Син свого батька. Без жодних сумнівів.

О сьомій будинок прокинувся. І саме це було однією з найбільших змін. Колись особняк нагадував музей. Занадто дорогий. Занадто правильний. Наче навіть дихати голосно тут було неввічливо.

Тепер у ньому було життя. Справжнє. Діна уже була на кухні. Запах кави. Тостів. Справжньої їжі.

Лорія стояла з планшетом і розкладом. Тільки тепер у її графіках були не лише зустрічі, вечері й поїздки. Там були: пляшечка. сон. купання. педіатр. час із бабусею. Вона ніколи не питала, чи може вписати дітей у систему. Просто навчилася. І, як завжди зробила це краще за всіх. Бабуся Ліда зайшла трохи пізніше. У халаті. Хустка на голові. Погляд твердий. Господиня себе. Господиня простору. Як і завжди.

— Доброго ранку, моя дівчинко.

— Доброго ранку, бабусю.

Вона навіть не витратила час на зайві слова. Просто забрала Мансура в мене з рук. Упевнено.

Точно. Він не протестував. Із нею взагалі ніколи не протестував. Зрадник.

— А де моя Ліда?

— Ще спить.

Бабуся задоволено кивнула.

— Ця дівчинка знає, чого хоче.

Я засміялася.

— Від самого народження.

І це було правдою. Бо тут ніхто не міг нею командувати. Ні я. Ні Демід. Ні світ. Бабуся подивилася на мене.

— Як і її мати.

— Це ти зараз про мене?

— А ти бачиш тут ще когось?

Я пирхнула. Все нормально. Ліда отримала цю рису чесно.

Демід спустився о восьмій. Волосся скуйовджене. Обличчя людини, яка справді виспалася але досі не довіряє цьому факту. Навіть не підійшов спершу до кави. Пішов прямо до Майка. Взяв його на руки. Природно. Без паузи. Без розрахунку. І навіть через рік це все ще щось робило зі мною.

Бо був час, коли Демід тримав новонародженого сина так, ніби той міг зламатися від неправильного руху. Тепер ніби народився з умінням бути батьком. Він підняв Майка трохи вище.

Подивився йому прямо в очі.

— Доброго ранку, Майк Корс.

Серйозно. Майже офіційно. Я закотила очі. Майк теж серйозно подивився на нього. Оцінив.

Подумав. І вирішив. Усміхнувся. Демід усміхнувся у відповідь. І ось. У ту секунду. Це було все.

Абсолютно все.

Свято мало бути після обіду. Маленьке. Бо я наполягла. І бабуся Ліда підтримала. Після цього сперечатися вже ніхто не ризикнув. Сад виглядав прекрасно. Просто. Правильно. Біле. Золоте.

Чисте. Без надмірностей. На столі стояв торт, який Діна готувала не як роботу. Як подарунок.

І це було видно. Каміла приїхала раніше. Звісно. Але цього разу не сама. З Ніколасом Разом.