РОЗДІЛ 56

ЛІКА

Майка й Ліду Корс хрестили в неділю вранці. У тій самій великій церкві Манхеттена, де ми Демідом колись одружилися. Кам’яний фасад. Високі двері. Ті самі сходи. Я вже починала думати, що це місце саме вирішило стати частиною нашої сімейної історії. Ми не планували цього. Просто найважливіші речі чомусь знову і знову приводили нас сюди. Весілля. Тепер хрещення наших дітей. Мені подобалася ця думка. Наче деякі місця запам’ятовують тебе так само, як ти запам’ятовуєш їх. Оформлення було біло-золотим. Не весільним. Іншим. Ніжнішим.

Маленькі квіткові композиції стояли біля лав і вівтаря, а компанія, яку Демід знову найняв одним коротким дзвінком, зробила все з тією особливою делікатністю, яка пасувала саме хрещенню.

Свято. Але тихе. Сакральне. Я вдягнула світло-блакитну сукню. Лорія побачила мене вранці, повільно оглянула від голови до ніг і коротко кивнула. У її випадку це означало приблизно:

бездоганно, можеш існувати далі. Я вже навчилася цінувати такі компліменти. Демід був у темно-сірому костюмі. Той самий Демід. Та сама постава. Та сама присутність, через яку люди автоматично помічали його в приміщенні. Але вже інший. Є речі, які змінюють чоловіка так, що це видно навіть тоді, коли він нічого не говорить. Він одного разу вперше взяв на руки власного сина. Вперше поклав доньку собі на груди. Вперше прокинувся серед ночі тільки тому, що почув їхній плач. І тепер ця різниця залишалася в ньому постійно. Навіть коли дітей поруч не було.

Майк був у білому маленькому костюмчику. І метелику. На метелику наполіг Демід. Я підтримала. Бо це було настільки смішно й мило, що відмовитися неможливо. Майк, якому було три місяці, переносив цей предмет одягу з гідністю людини, яка поки не сформувала власної думки щодо метеликів. Але я підозрювала, що скоро сформує. У нього взагалі був дуже серйозний погляд. Іноді він дивився на Деміда так, ніби вже оцінював якість його управлінських рішень.

Ліда була в білій мереживній сукенці. У волоссі - маленький бантик. Волосся поки було ріденьким. Але вже темним. Мого кольору. Бабусиного. Кольору її матері. Іноді мене це все ще вражало. Скільки людей може продовжувати жити в одній дитині. Не буквально. У рисах. У кольорі волосся. У носі. У виразі очей. У тому, як вона одного дня, можливо, усміхатиметься.

Каміла приїхала раніше за всіх. Звісно. І цього разу я навіть не здивувалася. Вона була в зеленій сукні, яку обирала з такою серйозністю, ніби готувалася представляти країну на дипломатичних переговорах. Волосся укладене. Макіяж стриманий. І в очах - той особливий блиск. Людина знає, що сьогодні проживе щось, що пам’ятатиме дуже довго. Вона знайшла мене біля входу до ризниці.

Одразу обійняла. Міцно. Але обережніше, ніж колись. Після народження дітей Каміла нарешті навчилася, що мої ребра не обов’язково перевіряти на міцність при кожній зустрічі.

— Я така щаслива, - прошепотіла мені на вухо. - Ти навіть не уявляєш наскільки.

Я засміялася.

— Уявляю. - Відсторонилася. - Я знаю тебе занадто давно.

Вона коротко засміялася. Потім одразу пішла до дітей. У неї вже була та особлива хрещенська енергія людини, яка вирішила, що має офіційні права на дітей навіть без жодного документа.

Майк дивився на неї серйозно. Каміла нахилилася.

— Привіт, мій красунчику.

Він продовжив аналізувати. Я сказала:

— Він зараз вирішує, чи ти варта його уваги.

— Уже вирішив.

— Звідки знаєш?

— Я відчуваю.

Звісно. Потім вона підійшла до Ліди. Ліда подивилася на неї. І раптом широко усміхнулася. Каміла завмерла. Повністю.

— Ліко.

Я вже знала.

— Що?

Вона повернула до мене голову.

— Вона мені усміхнулася.

— Так.

— Мені.

— Каміло, вона усміхається всім.

Її обличчя стало майже ображеним.

— Ні.

— Що ні?

— Це було особливе.

— Звісно.

— Вона мене впізнала.

Я подивилася на тримісячну Ліду. Потім на Камілу.

— Добре.

Сперечатися з закоханою хрещеною мамою не мало сенсу. Жодного.

Ніколас приїхав приблизно через десять хвилин. Точно вчасно. Не раніше на дві години, як Каміла. І не в останню хвилину. Саме так, як приходив Ніколас. Спокійно. Без поспіху. З тією природною врівноваженістю, яка була частиною нього так само, як відкритий усміхнений вираз, із яким він заходив у знайомий простір. Він привітався з Демід. Їхнє рукостискання вже давно було чимось більшим, ніж рукостискання. 12 років дружби. Роботи. Сварок. Рішень. Тих розмов, які знають тільки люди, що бачили одне одного в найкращих і найгірших станах.

Потім Ніколас підійшов до мене. Обійняв легко. Природно. Він якось непомітно увійшов у категорію людей, яких я сприймала майже як родичів. Наче разом із чоловіком отримала ще й дивного спокійного брата в комплекті.

— Як ти? - запитав він.

— Добре.

— Діти?

— Майк оцінює всіх присутніх, а Ліда вже підкорила Камілу.

— Тобто все нормально.

— Саме так.

Він пішов до похресників. І коли взяв Майка на руки - я подивилася на Деміда. Бо Ніколас зробив це занадто впевнено. Підтримав голову. Правильно влаштував малюка. Навіть почав легенько похитувати. Я прошепотіла:

— Звідки він це вміє?

Демід знизав плечима. На губах з’явилася напівусмішка.

— У нього є племінник.

— А.

Пауза.