РОЗДІЛ 55

ЛІКА

Тридцять вісім тижнів. Докторка Ізабелла попереджала, що двійня рідко чекає до сорокового.

— Ваше тіло саме повідомить, коли настане час, - сказала вона на останньому огляді. - І коли повідомить, не зволікайте. Діти не підлаштовуються під чиїсь плани.

Я тоді засміялася. Демід - ні. Він сприйняв це як офіційну інструкцію до дії. Звісно. Останні тижні біля дверей нашої спальні стояла зібрана сумка. Документи лежали в окремій папці. Маршрут до лікарні був перевірений. Потім перевірений ще раз. І ще. Я навіть підозрювала, що Демід знає альтернативні маршрути на випадок затору, аварії, перекриття дороги, кінця світу й раптового падіння метеорита на Манхеттен. Я не питала. Не хотіла знати. Моє тіло повідомило в четвер. О третій годині ночі. Не поступово. Не якимось красивим передчуттям.

Біль прийшов так, що я миттєво розплющила очі. Завмерла. Вдихнула. Почекала. А потім прийшов ще один. І я зрозуміла. Ось воно. Без сумнівів. Без можливо. Без ще почекаємо. Організм просто почав виконувати те, що готувався зробити останні дев’ять місяців. Я повернула голову.

— Деміде…

Він прокинувся ще до того, як я договорила. За останні місяці в нього з’явився якийсь особливий батьківський сон. Неглибокий. Насторожений. Наче частина його мозку постійно чергувала.

Він ніколи не визнавав цього. Але я бачила. Як прокидався, коли я просто переверталася. Як серед ночі запитував:

— Усе нормально?

Як клав долоню мені на живіт, коли один із малюків починав активно рухатися. Батько ще до того, як став батьком. І я любила спостерігати за цим більше, ніж могла пояснити.

— Що сталося? - запитав він, уже сідаючи.

— Думаю…

Я вдихнула. Ще один біль. Стиснула простирадло.

— Думаю, почалося.

Демід завмер. На одну секунду. Саме одну. Потім злетів із ліжка з такою швидкістю, що я навіть забула про біль.

— Деміде.

Він уже тримав телефон.

— Деміде.

Сумка була в його руці.

— Деміде!

— Я тут.

— Я бачу, що ти тут. Ти можеш не рухатися так, ніби будинок горить?

— Ні.

Добре. Принаймні чесно. Він уже телефонував докторці Ізабеллі. Потім Лорії.

Потім бабусі вона відповіла після першого ж гудка. Я підняла брову.

— Вона теж не спала?

Демід нічого не відповів. Його обличчя змінилося.

— Пані Лідо.

Пауза. А потім я почула:

— Наші діти йдут.

Наші діти. Не діти Ліки. Не мої. Наші. І голос у нього став таким, що я відвернулася на секунду.

Бо навіть через біль відчула те саме тепло десь під ребрами. Бабуся щось сказала. Деміде усміхнувся.

— Так. Я подзвоню.

Він завершив виклик. Подивився на мене.

— Готова?

Я простягнула йому руку.

— Ні.

Він підійшов.

— Я теж.

Я кліпнула. Не очікувала. Демід стиснув мою долоню.

— Але поїхали.

І ми поїхали.

У лікарні було те особливе нічне світло, яке зовсім не схоже на денне. Тихіше. Серйозніше.

Наче самі коридори розуміють, що о третій чи четвертій ранку тут відбуваються речі, яким байдуже до годинника. Докторка Ізабель уже чекала. Спокійна. Зібрана. Вона робила це сотні разів. Але я ніколи не відчувала, що для неї це просто ще один робочий день. Саме за це Демід її й обрав. І саме тому я погодилася, щоб вона залишилася нашою лікаркою. Почалося очікування. Години розтягнулися. Деякі пролітали. Інші тривали вічність. Я втратила відчуття часу. Залишилися тільки голоси. Дихання. Біль. Команди лікарів. І Демід. Він був поруч. Завжди. Не відійшов ні на хвилину. Тримав мене за руку. І я дуже швидко зрозуміла, що його пальці тепер офіційно належать мені й можуть бути зламані за потреби.

— Ліко…

— Мовчи.

— Я нічого не сказав.

— От і добре.

Через кілька хвилин я стиснула його руку ще сильніше. Він навіть не скривився.

У найважчі години Демід нахилявся до мене. Губами торкався волосся. Щось говорив. Я не завжди розбирала слова. Не могла. Але чула голос. І цього вистачало.

— Я тут. - Знову. - Я тут. - І ще раз. - Я нікуди не піду.

Його голос став звуком, за який можна було триматися. І я трималася.

Об 11:42 кімнату прорізав перший плач. Я завмерла. Усе. Абсолютно все навколо - зникло.

Він народився першим. Наш хлопчик. Коли докторка Ізабелла поклала його мені на груди, я перестала розуміти, як правильно дихати. Такий маленький. Господи. Червоний, як усі новонароджені. Очі міцно заплющені. Крихітне личко зморщене з виразом людини, яка щойно пережила дуже серйозну подію й тепер незадоволена організацією процесу. Я засміялася. І одразу заплакала.

— Привіт…

Мій голос зламався. Я торкнулася пальцем його щоки. Тепла. Справжня.

— Привіт, мій маленький.

Мій син. Думка була настільки величезною, що я не могла її нормально втримати. Мій. Наш.

Я подивилася на Деміда. Він стояв поруч. І знову мав той вираз. Той самий, який я вперше побачила на УЗД. Але тепер ще сильніший. Він дивився не на екран. Не на чорно-біле зображення.

Перед ним лежав його син. Справжній. Теплий. Живий. І перш ніж хтось із нас устиг щось сказати пролунав другий плач. Я знову заплакала.

— Вона…

Наша дівчинка. Менша за брата. Така крихітна, що мені стало страшно навіть торкатися. Очі теж заплющені. Маленькі губи. Носик. І дивне відчуття впізнавання. Наче я вже знала це обличчя. Хоча бачила його вперше. Мені допомогли влаштувати обох. Один біля однієї руки. Друга біля іншої. Я подивилася вниз. Двоє. Ті самі двоє, яких колись бачила маленькими контурами на екрані. Ті самі два серця. Тепер вони лежали в моїх руках. Я тримала два життя одночасно.