РОЗДІЛ 54

ЛІКА

Десять тижнів. Минулого тижня докторка Ізабелла Кетерсон підтвердила, що все розвивається добре. Що нудота в першому триместрі - нормальна. Що втома, яка іноді накривала мене так, ніби я не спала три доби, хоча могла проспати десять годин, - теж нормальна.

— Ваш організм зараз працює значно більше, ніж ви звикли, - пояснила вона. - Навіть коли вам здається, що ви нічого не робите.

Це було дивно. Я могла просто сидіти на дивані. Пити чай. Дивитися телевізор із бабусею. І водночас моє тіло десь усередині робило найважливішу роботу в моєму житті. Створювало людину. Наше зернятко. Так Демід назвав його в лікарні. Наше зернятко. Ці слова залишилися.

Як і його голос. Хрипкий. Приголомшений. Щасливий. Останні тижні я жила десь між двома станами. Радістю від того, що знаю. І тривогою від того, що ще не бачу. Мені хотілося доказу.

Не тому, що я не вірила лікарям. Не тому, що сумнівалася в тестах. Просто хотілося побачити.

На власні очі. Що там справді є життя. Що воно залишилося. Росте. Що наше маленьке зернятко все ще зі мною. УЗД призначили на дев’яту ранку. Демід звільнив увесь ранок. Сам. Ніхто не просив. Ніхто навіть не встиг запропонувати. Демід Корс, чоловік, який колись планував життя блоками по п’ятнадцять хвилин, нарешті зрозумів одну просту річ: існують події, які не підлаштовуються під розклад генерального директора. І перше УЗД його дитини було саме такою подією. Бабуся Ліда напередодні повідомила:

— Я їду з вами.

Не запитала. Повідомила. Я навіть не намагалася сперечатися. А Карла написала мені о сьомій ранку.

Я вже біля клініки.

Я витріщилася на телефон. Відповіла: Каміло. Запис на дев’яту.

Через кілька секунд: Я знаю.

Я: Тоді ЩО ТИ ТАМ РОБИШ?

Відповідь: Чекаю.

Я показала телефон Демід. Він прочитав. Підняв на мене очі.

— Твоя подруга божевільна.

— Тільки зараз зрозумів?

Клініка докторки Ізабелли була саме такою, якою й мало бути місце, де людям повідомляють важливі новини про їхнє життя. Професійна. Але не холодна. Світла. Спокійна. Без лікарняного відчуття, від якого в мене після всього пережитого з бабусею досі стискався шлунок. Ми сиділи вчотирьох. Демід праворуч від мене. Його рука тримала мою. Це давно стало настільки природним, що я вже не пам’ятала, коли саме ми почали так робити. Просто тепер якщо ми сиділи поруч, наші руки знаходили одна одну. З іншого боку була бабуся Ліда. ковдрою на колінах.

Власною. Принесеною з дому.

Коли я запитала навіщо, вона подивилася на мене як на людину без життєвого досвіду.

— У лікарів завжди холодно.

— Там нормальна температура.

— Побачимо.

І взяла ковдру. Каміла сиділа поруч із нею. Нога смикалася. Пальці перепліталися. Розпліталися.

Знову перепліталися. Вона буквально тримала власні емоції двома руками. Я знала: ще трохи і вибухне. Нарешті двері відчинилися.

— Місіс Корс?

Я підвелася. Демід теж. Бабуся теж. Каміла теж. Медсестра подивилася на нас чотирьох. Затрималася. Її обличчя дуже чітко сказало: Зазвичай заходить тільки партнер.

Потім вона подивилася на Деміда. Демід подивився на неї. Не сказав нічого. Просто подивився.

Медсестра ще секунду подумала.

— Проходьте.

Я прикусила губу.

— Що? - тихо запитав Демід.

— Нічого.

— Ти смієшся.

— Ні.

— Ліко.

— Ідемо вже, містере Корс.

У кабінет зайшли всі. Звісно.

Докторці Ізабеллі було близько п’ятдесяти. Вона мала ту спокійну впевненість людини, яка настільки добре знає свою справу, що їй не потрібно постійно це демонструвати. Привіталася зі мною. З Демідом. Із бабусею. З Камілою. Навіть не здивувалася кількості людей. Мабуть, бачила й більші делегації.

— Як почуваєтеся?

— Нудить.

— Це очікувано.

— Постійно хочу спати.

— Теж.

— Їсти хочу дивні речі.

Демід одразу втрутився:

— Учора вона їла солоні огірки з шоколадом.

Я повернула голову.

— Зрадник.

Докторка засміялася.

— І це теж нормально.

Я лягла на кушетку. Підняла одяг. Холодний гель торкнувся живота раніше, ніж я встигла морально підготуватися.

— Ох!

Каміла пирхнула.

— Не смійся.

— Я мовчу.

— У вас із Демідо сьогодні одна стратегія.

Докторка приклала датчик. Екран засвітився. І все інше перестало існувати. Я дивилася. Намагалася щось розібрати. Темне. Світле. Сіре. Лінії. Тіні. Я не розуміла нічого. А потім докторка Ізабелла завмерла. Лише на секунду. Але я помітила. Демід теж.

— Що? - одразу запитав він.

Вона нічого не відповіла. Трохи змінила положення датчика. Подивилася уважніше. У мене всередині все стиснулося.

— Докторко?

І тоді я побачила. Ще не зрозуміла. Але побачила. Один маленький контур. І поруч інший. Я перестала дихати. Ні. Два. Я кліпнула. Два маленькі рухи. Два. І потім серцебиття. Швидке.

Крихітне. Життя, яке тільки почалося й уже мало власний ритм. А поруч друге. Два.

— О Боже… - видихнула Каміла.

Докторка Ізабелла усміхнулася. Тепер уже відкрито.

— Містере і місіс Корс… - Я не могла відірвати очей від екрана. - Ви очікуєте двійню.