РОЗДІЛ 53

РОЗДІЛ 53

ВІД ЛИЦЯ АВТОРА

Лікар зайшов із тією особливою спокійністю людини, яка вже знає новину, але сама обирає темп, у якому її повідомити. На секунду зупинився біля дверей. Подивився на них обох.

Ліка лежала на лікарняному ліжку з катетером у руці. Демід сидів поруч. На самому краю.

І досі тримав її за руку. Ніби відпустити означало ризикнути тим, що вона знову зникне кудись у ту темряву, в яку провалилася на трапі.

— Містере і місіс Корсе.

Демід одразу підняв очі. Ліка теж повернула голову.

— Результати аналізів уже готові, - продовжив лікар.

Щось у його голосі було іншим. Не тривожним. Навпаки. Та особлива професійна інтонація людини, яка збирається повідомити новину, зовсім не схожу на десятки інших, які вона говорила сьогодні.

— Передусім хочу вас заспокоїти. Нічого серйозного немає. - Ліка видихнула. Тільки тепер зрозуміла, що весь цей час затримувала повітря. Демід стиснув її руку.

— Тоді чому вона знепритомніла? - запитав він.

Прямо. Без зайвих слів. Лікар подивився на нього.

— Запаморочення, слабкість, нудота, втома, яку ваша дружина відчувала останніми днями…

Ліка насупилася.

— Так?

— Це досить поширені симптоми в першому триместрі.

Тиша. Лікар ще не сказав головного слова. Але воно вже було в кімнаті. Прийшло раніше за звук.

Ліка повільно перевела погляд на Деміда. Він не рухався. Тільки дивився на лікаря.

— Першому… - почала вона.

І замовкла. Лікар усміхнувся. Ледь помітно.

— Ви вагітні, місіс Корс.

Світ зупинився.

— Що?.

— Вагітність орієнтовно шість тижнів.

Шість. Тижнів. Ліка завмерла. Не від переляку. Не від шоку в звичайному розумінні. Просто іноді новина настільки велика, що тілу потрібно більше часу, ніж йому дає реальність. Шість тижнів.

Вона машинально порахувала. Раз. Ще раз. До медового місяця. До їхнього повернення в Емірати.

До весілля. Їхнє маленьке життя вже існувало тоді, коли вони ще навіть не знали про нього.

Поки вона стояла біля вівтаря. Поки танцювала з Демідом. Поки Мансур говорив про повернення партнерства. Поки Джина обіймала її. Поки бабуся Ліда дивилася на них із тією задоволеною усмішкою. Уже тоді їх було троє. Очі защипало раніше, ніж Ліка встигла щось із цим зробити.

Вона кліпнула. Марно. Сльози покотилися по щоках.

— Деміде…

Голос вийшов крихким. Майже зламаним. Він уже дивився на неї. Ліка знала всі його погляди.

Холодний. Діловий. Роздратований. Злий. Ревнивий. Закоханий. Той маленький справжній погляд, який з’являвся перед його рідкісною усмішкою. Але цього ще не бачила. У ньому було щось нове.

Щось настільки глибоке, що навіть Демід, який навчився говорити про власні почуття, зараз не знайшов би для цього правильного слова. Він повільно підвівся. Став перед нею. Взяв її обличчя в долоні. Обережно. Татуйовані руки. Ті самі, на які вона в перший день намагалася не дивитися.

Ті самі, яких потім боялася. Які згодом навчилася впізнавати навіть із заплющеними очима.

Тепер вони тримали її так, ніби вона була найціннішою річчю, якої він коли-небудь торкався.

— Я ж попереджав, - тихо сказав Демід.

Ліка засміялася крізь сльози.

— Що?

Він нахилився ближче.

— Я казав тобі, що ти будеш матір’ю моїх дітей, моє небо.

І вона згадала. Коридор. Бал. Його нахабне: Ти точно не зробиш такого з батьком своїх дітей.

Тоді вона назвала його ідіотом. А тепер ось вони.

— Боже… - прошепотіла вона.

Демід опустив одну руку. Дуже обережно поклав долоню їй на живіт. Ще нічого не було видно.

Зовсім. Але для нього, здається, це вже не мало значення.

— І дивись… - Його голос став ще тихішим. Тільки для неї. - Наше зернятко.

Ліка закрила рот долонею. Сльози полилися сильніше.

— Деміде…

Він усміхнувся. Не тією впевненою усмішкою Корса. Іншою. Майже розгубленою. Щасливою.

— Наш перший плід.

Пауза. А потім, звісно, Демід Корс не міг просто залишити красивий момент красивим.

— Із багатьох.

Ліка засміялася крізь сльози.

— Багатьох?

— Багатьох.

— Ми це ще обговоримо.

— Добре.

— І я нічого не обіцяла.

— Добре.

— Чого ти так спокійно погоджуєшся?

— Бо ти щойно дізналася, що вагітна. Я не збираюся сперечатися з тобою в лікарні.

Вона засміялася ще сильніше. Демід нахилився. Притиснув її до себе. Обережно. Так, щоб не зачепити руку з катетером. Обійми, які точно знали, що потрібно берегти.

Ліка притулилася обличчям до його грудей. І залишилася там. Не рахуючи секунд. Не намагаючись одразу зрозуміти все. Бо неможливо за хвилину усвідомити, що десь усередині тебе вже почалося чиєсь життя. Їхнє. Лікар щось сказав про подальші рекомендації. Про акушера.

Про контроль. Про відпочинок. Вони обоє, здається, почули приблизно половину. А потім він тихо вийшов. Залишивши їх удвох. У лікарняній палаті. З новиною, яка ще тільки опускалася всередину. Пускала коріння. Ставала реальною. Демід не відпускав її. Ліка теж.

До особняка вони повернулися наприкінці дня. Бабуся Ліда сиділа у вітальні. Телевізор працював на нормальній гучності - подія, яку Ліка досі вважала маленьким дивом. На колінах лежала ковдра. Бабуся вже настільки природно вписалася в особняк, що складалося враження, ніби жила тут завжди. Наче цей величезний будинок усі ці роки просто не знав, що йому бракує маленької сімдесятидворічної жінки, яка могла командувати Демідом Корсом одним поглядом. Лорія з’явилася в коридорі. Подивилася на них. На Ліку. На Деміда. Знову на Ліку. Її внутрішній сканер явно зафіксував щось. Але вона промовчала. Лорія знала: іноді мовчання - найелегантніша форма поваги. З кухні вийшла Діна.