26. Вечірня гостя

СОФІЯ

У клініці я вислухала лікаря і отримала цілу купу паперових рекомендацій та настанов для реабілітації Вовканова. А ще сьогодні мій хворий має відпочити, а от завтра зрання потрібно поволі змінювати графік життя Захара, звички та все інше.

Розумію, буде весело. Бо, судячи з того, як на консультації після огляду Вовканов фиркав, мені доведеться докласти чималих зусиль, аби вмовити його на те чи інше.

Після всіх настанов лікаря та обміну номерами телефонів їдемо додому.

Мене забрала у своє авто Діана. Дорогою додому жінка розповідає, що шансів у Захара небагато, але вони є. Але тепер ніхто не дасть жодних гарантій, бо від реабілітації чоловік відмовився. Зрештою, усе це розповідав мені й Іван Павлович.

Хоча якщо Захар займатиметься за вказівками лікаря, то вже за місяць повинна бути позитивна динаміка. Це не означає, що він одразу встане на ноги та піде. Але він почне ворушити пальцями як мінімум.

Це все добре, але чи погодиться на ці всі процедури Захар... Та в Діани про це не питаю. Я налаштована рішуче і спуску хворому не дам. Але не від мене однієї все залежить.

Приїжджаємо додому, і Крістіан кличе нас на вечерю.

Але я спершу несу вечерю своєму хворому.

Тільки входжу в спальню, як одразу чую:

— Нестерпна, я не хочу вечеряти. Забирайся.

Але я не збираюся нікого слухати. Я втомилася за весь день і хочу просто відпочити.

Вмикаю світло ліктем. Ставлю тацю на тумбу та йду до хворого.

— Захаре Володимировичу, майте совість. Я втомилася і залюбки повоюю з вами завтра, а сьогодні давайте повечеряйте та відпочивайте.

— Я сказав, я не хочу, — фиркає він.

— А я сказала — треба, — теж гиркаю.

Зупиняюся біля ліжка, і ми дивимося з хвилину одне на одного, і я, не витримавши, втомлено прошу:

— Захаре Володимировичу, день для всіх був нелегким. Хоч трохи повечеряйте, і я піду...

Замовкаю, бо в коридорі чуються крики. Я не можу збагнути, що діється. Ми з Єті переглядаємося. Шум, лемент та крики, що наближаються.

— Нестерпна, глянь, що там робиться, — наказує хворий.

Мене таке його прохання дратує. У мене взагалі-то ім’я є. Це він нестерпний. Але мовчки роблю кілька кроків до дверей і завмираю, адже в спальню буквально вривається висока, красива, доглянута білявка. Вона завмирає в дверях і спочатку великими очима дивиться на мене, а потім її погляд стрибає на ліжко. Вона сахається і відступає назад.

— Вовканов...

За білявкою в кімнату вбігають Діана та Роман. Вони теж зупиняються. А білявка робить іще декілька кроків назад.

— Захаре, що з тобою сталося? — зірваним голосом цікавиться вона.

— Помилуйся своєю турботою про мене, кохана, — фиркає чоловік з ліжка.

— Я... — білявка виглядає ошелешено. Прикладає руку до грудей. — Захаре... Я... не могла. Зрозумій...

— Я зрозумів, Лілю, — фиркає Єті. — Ти не змогла підтримати мене, коли мені це було необхідно. Не змогла бути поряд, коли моє серце розривалося. Зате змогла бути з моїм фінансовим директором. Ти так страждала, що навіть на відпочинок з ним поїхала.

Повисає незручна затяжна пауза, яку несміло порушує Ліля:

— Захаре, я...

— Забирайся, — реве Єті. — Я завтра ж подам на розлучення.

Знову повисає тиша. Білявка пробігає поглядом по кімнаті, а тоді холодно звертається до нас усіх з наказом:

— Залиште нас наодинці, нам з чоловіком потрібно поговорити.

Але ніхто навіть не поворухнувся та не відреагував на цей наказ.

— Ви що, оглухли? — волає Ліля.

І тут, не знаю навіщо, але поки всі мовчать, втручаюся я:

— Я перепрошую, Ліліє Дмитрівно, у вашого чоловіка зараз вечеря, тож це ви вийдіть. Зайдете після вечері, якщо, звісно, вам це дозволять...

Очі білявки миттєво спалахнули гнівом. Вона озлоблено зиркнула на мене:

— А ти ще хто така? Яке маєш право...

— Ліліє! — гримає Єті. — Ти чула, що тобі сказали?

— Захаре, ти очманів? Це ще хто така? І що вона робить у твоїй кімнаті?

— Те, що мала робити ти, дорогенька, — холодно кидає чоловік.

Я дещо шокована. Єті мене приємно вразив. Я навпаки думала — зараз кричатиме на мене. Хоча така його реакція ще нічого не означає.

— Захаре, я не прислуга, — фиркає білявка.

— Я це зрозумів, — шипить Вовканов. — Ти корисливе стерво. Забирайся. І говорити нам нема про що. Поговоримо в суді.

— В суді? — з насмішкою кидає Ліля. — Ти ж каліка, Вовканов. Який суд? Отямся...

Мене ця фраза зачепила, і поки Діана та Роман мовчать, я спалахую гнівом і мовчати не можу. Починаю блефувати, хоча нічого не знаю напевно:

— Послухайте, шановна, в кімнаті стоїть камера, і ваша розмова записана. І в суді ваші висловлювання стануть хорошим аргументом проти вас.

— Та ти... — верещить білявка, та її миттєво перебиває Вовканов:

— Лілю, забирайся. Я не хочу тебе бачити і говорити з тобою не хочу.

У кімнаті повисає мертва тиша. Тепер навіть цікаво, чим це все закінчиться. Бо щось я дуже сумніваюся, що Ліля розвернеться та піде.