25. Фото Вовканова

СОФІЯ

Видихаю, бо нарешті Єті забрали і я беруся до прибирання. Робота трохи заспокоює. Я увімкнула собі музику в навушниках і прибираю. Я, звісно, не активіст з фізичної праці, але прибирати люблю. Вона на мене діє мов антидепресант.

Тому, розслабившись, кайфую. Витираю пил, наводжу лад у спальнях і насолоджуюся процесом. Але раптом музика в динаміках стихає і замість неї лунає мелодія телефонного дзвінка. Поспіхом витираю руки і, вийнявши телефон, зиркаю на екран. Це Діана.

Її дзвінок трохи бентежить мене, але, не вагаючись, знімаю слухавку.

— Софіє, ти наче казала, в тебе освіта медсестри, чи це мені здалося?

Мене таке питання дивує, але відповідаю.

— Так, в мене освіта медсестри.

Діана замовкає, а я чую на задньому фоні голоси та вже за якусь мить вона знову питає.

— А практику ти де проходила?

— У приватних клініках, навіть кілька разів на операціях була.

Жінка комусь переповідає мої слова, а вже за кілька секунд просить.

— Софійко, пообідай і одягайся, я відправляю по тебе водія. Ти нам потрібна у клініці.

Я не зовсім все зрозуміла, але нічого не питаю. Я ж на роботі, треба то треба. Лише згідно кидаю.

— Чекатиму машину.

Завершую своє прибирання та йду обідати. Але знову змушена йти шукати дідуся Семена. Я знову застала його за читанням Біблії. І якщо чесно, мені цей дідусь подобається. Я своїх дідусів не пам’ятаю, тому душа сама тягнеться до цього чоловіка.

Обідаємо у трьох, Крістіан трохи розповідає про себе. Семен Митрофанович розпитує чоловіка про все, а я мовчу, лише слухаю. Виявляється, чоловіка забрали з будинку Діани. Бо діти сімейства Шарко зараз закордоном, а Діана з Романом поки житимуть тут.

Дідусь посміхається, дивлячись на мене, і я посміхаюся, бо мене це теж втішило. Може, тепер нарешті Єті покине своє самобичування.

Доки ми обідали, кухар розповів, що він одружений. Його дружина теж працює у Діани з Романом. Вона хотіла з ним сюди приїхати, але поки Діана не дозволила, адже у дружини надто відповідальна посада. Вона управителем у маєтку Шарко.

Пообідавши, дякую Крістіану та йду одягатися, не хочу, аби машина мене чекала.

Тільки встигла одягнутися та вийти на вулицю, як автомобіль саме під’їхав.

Поспіхом йду до воріт. А коли опиняюся за ними, мене вже чекає водій. Він одразу прочиняє мені задні дверцята машини.

Вітаюся й сідаю в автомобіль.

І доки водій вирощується і мовчки рушає з місця, а я заходжу в Гугл. Вирішую скористатися підказками дідуся Семена. Вбиваю ініціали Єті в пошукову систему. Пошук триває довго, бо в лісі поганий зв’язок. Але коли виїжджаємо на трасу, покриття стає трохи кращим і я отримую інформацію на Вовканова Захара Володимировича.

Йому тридцять три, впливовий бізнесмен і всі оті заслуги прописані, ким працював, де навчався, де брав участь. Три роки тому потрапив у жахливу ДТП. І пропав з поля зору.

Внизу ще купа тексту, але я його не читаю. Погляд прикипає до фото, яке повільно відкривається. І з якого на мене дивиться справжній красень. Темне, мов ніч, волосся. Великі виразні очі, смугла шкіра. Жовна надто виражені. Красиві, пухкі вуста, прямий ніс. Він нереальний красень.

Нервово ковтаю, тепер я не шкодую про жодне сказане слово йому сьогодні. Бо з оцього красеня він перетворився на відлюдька. Вовканова потрібно негайно рятувати. І витягувати з цього депресивного стану.

Тепер мені цікаво, для чого мене везуть у клініку, хоча маю деякі здогадки, а решту дізнаюся згодом.

Вирішую пошукати Захара у соцмережах, але мене чекає розчарування, всі його сторінки закриті або мають обмежений доступ.