24. Істина від нестерпної

ЗАХАР

Доки я дивлюся на дівчину, вона риється у моїй шафі. Мене це бісить. Що вона там шукає? Ну й характер. Ну й вдача. І тепер розумію, що мені не позбутися її ніяк. Бо ні Роман, ні Діана не звільнять таке щастя. А от мені біда. Вона без гальм, я з нею здурію.

— Нестерпна, — кличу її. — Досить ритися в моїй шафі, — наказую. — Чи ти думаєш, твоя філософія на мене подіє? Я реаліст...

Вона раптом визирає з-за дверей шафи і роздратовано кидає:

— Перепрошую, Захаре Володимировичу, але ви не реаліст, ви фантазер, який вигадав собі, що світ тримають чотири слони і свято вірить в це, — вона знизує плечима та продовжує. — Але планета кругла, а світ, на відміну від вас, не стоїть на місці. Технології рухаються вперед, а динозаври вимерли задовго до нової ери, якщо що...

— Дуже розумна, значить? — роздратовано кидаю.

Мене бісить її зарозумілість. Це що за такі манери поведінки? Вона просто жахлива. Дівчині не личить так поводитися.

— Не розумна, Захаре Володимировичу. Якби була розумна, мене тут би не було, — фиркає вона. — Але я кажу очевидні речі. У світі є люди приречені, яким залишається кілька місяців жити і вони живуть на повну. Ловлять кожну мить, що залигається. Люди без руки картини малюють. Люди без ніг беруть участь у змаганнях. А у вас є шанс мати повноцінне життя, але ви нехтуєте ним. А лише варто тільки захотіти... А ви образилися на весь світ і сидите в своїй мушлі. Скоро мохом покриєтеся, — вона хмикає і додає. — А так я зовсім не розумна, але є очевидні речі, які ви бачити не хочете.

Дивлюся на дівчину і нервово ковтаю. Її слова наче ніж у спину. Я добре розумію, що в кожному її слові правда. Але я вже нікому не вірю. Та й те, що обіцяли лікарі три роки тому, зараз вже може бути неактуальним. Тому не хочу, аби мене смикали.

Покоївка обертається і знову перебирає вішаки у шафі. Я ж просто мовчу, бо розумію, моєї згоди тут ніхто питати не буде. А та нестерпна взагалі казала: щось не подобається, то встань та піди. От розумна яка. Совісті взагалі нема. Якби я міг встати та піти. То її тут точно б вже не було.

Раптом в кімнату повертається Діана.

— Захаре, Роман вже їде... — кузина заклопотано дивиться на мене. — Він просив, аби ти одягався. В нас запис у клініку на сьогодні.

Важко зітхаю. Ну чому мене ніхто не чує?

— Діано, я нікуди не поїду. Ти можеш...

— Захаре, не можу. Досить, — гримає кузина. — Чи ти думаєш, так легко смикати людей, які скасовують записи, що були зроблені ще місяць тому. І це все, аби прийняти тебе.

— А я вас просив? — роздратовано відмахуюся. — Ви мене питали, чи мені це потрібно? Чому ніхто не запитав, чого хочу я?

— Бо ти нічого не хочеш, Захаре, — голосно пояснює Діана. — На тебе ж без сліз дивитися не можна. Колись підкачаний, красивий... Всі навколо на тебе заглядалися. А тепер?! Глянь, на кого ти перетворився...

— Мені так добре, — роздратовано фиркаю. — А ти на мене не дивися, якщо не можеш.

— А я й не буду, — шипить Діана. — І зроблю те, що вважаю за потрібне, — вона зиркає на покоївку і наказує. — Софіє, подай-но мені футболку та спортивні штани, та нижній гардероб. Будемо силоміць одягати мого впертого кузена. Бо якщо приїде Роман, то точно возитися з ним не буде.

Заява Діани по-новому шокує мене. Я розумію, вона не жартує і зараз точно візьметься мене переодягати з цією неадекватною. Їй же тільки добро дай.

Ні, цього не буде.

— Давай сюди речі, нестерпна, і вимітайтеся звідси обидві, — розлючено наказую.

Софія подає мені речі і дивиться на Діану, яка в той час звертається до мене.

— Захаре, може, допомогти?

— Я сам, — одразу відмахуюся. — Залиште мене.

— Захаре, ти впевнений? — заклопотано перепитує Діана.

— Впевнений.

— Ну, добре, але я буду за дверима, якщо щось треба, гукай.

Я мовчу і вже за декілька секунд залишаюся сам. Важко зітхаю. На руках поволі підтягую тіло й сідаю. Я поїду, аби вони всі переконалися, що це все безнадійно та відчепилися від мене нарешті. Хоча я дуже злий. Бо не хочу нікуди їхати, мені тут добре.