23. Різкість Софії

ЗАХАР

Софія гримає дверима і впевненою ходою наближається до Діани, хоча її погляд прикутий до мене.

— А що тут відбувається, Діано Павлівно?

Мене її нахабність виводить із себе, тому роздратовано наказую.

— Нестерпна, забирайся звідси. Тебе ніхто сюди не кликав. — Злість бурлить в мені. — Ти хоч знаєш, що як мінімум негарно втручатися в розмову сторонніх? Це не толерантно.

— Мені таке слово невідоме, — відмахується вона. — Але хочу зазначити, що ви при своїй толерантності поводитеся жахливо.

У мене шок від таких заяв.

— Нестерпна...

— Мене звати Софія, — перебиває мене дівчисько. — І якщо хтось тут і нестерпний, то це ви, Захаре Володимировичу. — Я шокований, а вона перехоплює подих і випалює: — Діана Павлівна вас просить, вмовляє, хвилюється за вас. А ви мов дитина капризна. Не хочу... Не буду... Мені не треба. А кому треба? Та нікому не треба, якщо ви самі собі не треба.

— Софійко, — закликає дівчину Діана. — Не потрібно...

Але вона обертається на мою кузину і різко заявляє:

— Тут дуже треба, Діано Павлівно, іще й як треба. Бо це той вид хворих, яким доки пенделя не даси, то воно й не поворухнеться. Тут уже прохання не допоможуть. Хіба психіатр.

Я нервово ковтаю. По тілу аж мороз пішов від останніх слів покоївки. Який психіатр? Я в дурку не хочу. І тепер точно вимагатиму, аби Роман звільнив цю ненормальну.

— Нестерпна, забирайся, — розлючено наказую.

— Захаре Володимировичу, годі мене проганяти, — відмахується Софія і одразу додає: — У вас на після обіду візит до лікаря. Тож краще скажіть, який одяг вам підготувати?

— Я нікуди не поїду. Негайно залиш мою кімнату, — розлючено реву.

Дівка наче не чує, оглядається на мою кузину і просить:

— Діано Павлівно, залишите нас, будь ласка.

У мене шок. Та як вона сміє? Хто вона така? Розгублено зиркаю на кузину і з благанням прошу:

— Діано, не йди. Краще забери цю ненормальну.

— Захаре, вибач. — Винувато кидає Діана. — Роман справді вже домовився з лікарями. Тобі потрібно поїхати на обстеження.

Все всередині мене кипить. І найбільше ображає те, що мене ніхто не чує, навіть не намагається почути. Я не хочу цих тортур, бо знаю, що це все без толку.

— Я нікуди не поїду, — роздратовано кидаю.

— Захаре, схаменися. — Просить кузина. — Ми ж хочемо допомогти тобі...

— Мені нічия допомога не потрібна. — Лютую.

Кузина з благанням дивиться на мене, а нестерпна вже риється у моїй шафі. Наче не чує, що я сказав.

— Захаре Володимировичу, вам який одяг буде зручніший: костюмні штани чи, може, спортивні?

— Ти глуха? — реву, бо мене бісить те, що мої накази навіть ніхто чути не хоче. — Пішла геть звідси. Я не хочу тебе бачити.

Покоївка раптом вирівнюється й пильно зиркає на мене, а кузина тим часом просить мене оговтатися.

— Захаре, припини, будь ласка...

— Захаре Володимировичу, годі істерик. — Раптом закладає руки в боки Софія. — Ви поводитеся жахливо. Знаєте, є така приказка: дурне хрести, воно кричить: «Пусти». Це про вас...

— Забирайся, — з озвірінням кричу.

У цей час у Діани дзвонить телефон, і вона, перепросивши, виходить, а от Софія, видихнувши, тепер закладає руки на грудях.

— Захаре Володимировичу, годі кричати. Якщо вас щось не влаштовує, то встаньте і виставіть мене зі своєї спальні. А поки ви цього не зробите, я звідси ні ногою. І взагалі, прибережіть сили, не потрібно кричати. — Її голос звучить так впевнено та зухвало, що дивлюся на неї і не можу збагнути, що діється і хто тут хто. А вона тим часом продовжує: — Я піду від вас лише тоді, коли ви встанете на ноги. Коли я втікатиму від вас, а ви будете наздоганяти мене на своїх двох ногах, аби прогнати. А доти сидіть тихо і сопіть у дві дірки. — Вона зволожує вуста і додає: — Перепрошую за нетолерантність, з вами по-іншому не можна. А тепер кажіть, який одяг вам подати, бо в іншому випадку ви поїдете так, як є. Але врахуйте той факт, що в піжамі та халаті ви на відпадного красеня не тягнете...

— Послухай, ти знущаєшся?..

— Ні, Захаре Володимировичу, це не я, це ви самі із себе знущаєтеся. Бо замість того, аби взяти себе в руки, ви поховали себе заживо у чотирьох стінах. І зробили склеп у своїй спальні.

У мене нема слів. Моя лють на межі. І за що мені така кара? Я не хочу цього чути. І де Діана тільки знайшла це чудо? Вона точно моєї смерті хоче. У мене від цієї ненормальної точно психоз станеться.

На її слова мовчу. Мені байдуже до її слів. Це просто слова. І вони не мають ніякого значення.