22. Настирлива кузина

ЗАХАР

Після того як пішов Роман, я встиг задрімати, але тихий скрип дверей розбудив мене. Відкривши очі, лежу незворушно, лише кліпаю. Бо, якщо чесно, не хочеться нічого та й бачити нікого не маю бажання.

— Захаре...

Кличе мене лагідний жіночий голос. Примружуюся, не одразу можу відгадати, кому належить цей голос. На мить здалося, що це Ліля, але я чудово розумію, що це не вона. Ліля вже давно мене поховала. Я ще не до кінця в це вірю, але факт наявний. Мені достатньо того, що вона до мене жодного разу не прийшла після трагедії. А те, що я побачив у телефоні Романа сьогодні, це взагалі неприпустимо. Я б ще це зрозумів, якби ми були розлучені, а так.

— Захаре.

Уже голосніше кличе мене жінка, і тепер я за голосом впізнаю Діану. Видихаю і повертаюся до неї обличчям.

Кузина підходить ближче і присідає поруч.

— Захаре, я хотіла тебе попросити... — вона, зніяковівши, замовкає і опускає очі.

Я весь напружуюся, бо така поведінка Діани мене дещо бентежить. Вона у мене Дюймовочка, але завжди рішуча, позитивна, а тут я її не розумію.

— Щось сталося?

Вона підіймає очі і розгублено зиркає на мене.

— Я розкажу, тільки ти не кричи, — просить вона.

Таке прохання змушує мене ще більше напружитися. Бо підозрюю, що те, що вона проситиме, точно не сподобається мені.

— Я слухаю, — лише без емоцій кидаю.

— Обіцяй не кричати...

— Не можу, — відмахуюся.

Діана підіймається і пильно дивиться на мене згори вниз.

— Захаре, я хочу, аби ти поїхав у клініку, — раптом випалює після мовчанки вона.

— У яку клініку? — мене миттєво охопив страх, а в голову полізли дурні думки. Я не знаю, що думати, і мені від цього страшно.

— У звичайну, Захаре, — кидає моя кузина і одразу додає: — Хоча б у ту, в якій ти лежав після ДТП. Я хочу, щоб ти обстежився. Лікарі тоді давали тобі шанси, що ти ходитимеш...

Мене ці пусті обіцянки дратують. Я вже нікому не вірю. Нерви здають, тому холодно кидаю:

— Діано, підійди до вікна, — прошу.

— Навіщо? — з повним нерозумінням цікавиться вона.

— Просто підійди.

Кузина з хвилину стоїть, а тоді таки йде до вікна і, зупинившись, зиркає у нього, а одразу переводить погляд на мене.

— І що, по-твоєму, я повинна там побачити?

— Мене часом не видно? Не бігаю? Не ходжу? Ні?!

Діана важко зітхає і невдоволено бурчить.

— Захаре, ти неможливий. Давай просто спробуємо. Тобі реабілітація потрібна, ти можеш це зрозуміти?

— Не можу, — фиркаю. — І не хочу. Я чув... — замовкаю і нервово ковтаю. У голові досі стоять слова лікарів, які стояли наді мною, а я чи то спав, чи то дрімав, але я чув їхню розмову.

«Поруч стоять двоє лікарів-чоловіків. І один з них каже:

— Він безнадійний.

— Юрію, не кажи так, в пацієнта п’ять відсотків, що він встане на ноги, — заперечив інший. — Це вже шанс.

— Іване, давай дивитися правді у вічі. Зрештою, будь реалістом. П’ять відсотків — це ніщо. Навіть десять у такій ситуації — повний нуль... Не варто давати людям марних надій».

Далі розмови я не пам’ятаю, але оце я запам’ятав. У мене немає шансів, і я не хочу мучити ані себе, ані інших. Я, по суті, вже змирився і в дива більше не вірю.

— Що ти чув? — зірвано цікавиться Діана.

— Висновки лікарів, — фиркаю.

— Жоден лікар не міг тобі таке сказати, а тим більше Іван Павлович, — заперечує вона.

— Але вони це сказали. Думали, що я сплю. А я все чув, — роздратовано кидаю. — Тож припиніть мене мучити. Мені ніяка реабілітація не допоможе...

— Захаре, але ж ми можемо спробувати. Не потрібно відмовлятися одразу, — просить моя кузина.

Я розумію, що вона турбується про мене, хоче як краще. Але я сам не готовий. Я не хочу цих тортур, які не дадуть жодного результату. Хай уже буде як є.

— Діано, залиш мене.

— Захаре, я не піду. Роман все одно повезе тебе у клініку. Він уже домовився.

Такі новини шокують мене. Я на це не погоджуся, а ще мене бісить, що всі вирішують за мене. Я цього не допущу. Мене бере зло, тому розлючено реву:

— Діано, покинь мене. І Роману передай, що я нікуди не поїду...

Не встигаю договорити, бо двері з розмаху відчиняються, і в кімнату, мов фурія, вривається Софія. І у спальні повисає напружена пауза. А я чудово розумію, що іще цієї ненормальної, я точно не витримаю.