20. Дідусь Семен

СОФІЯ

Йду на господарський двір, а думки не відпускають.

Це ж як потрібно було зневіритися в людях, аби настільки замкнутися у собі? Якщо чесно, жаль мені цього Єті. Я ж знаю, що він агресивний не через каприз, а від безпорадності. Тільки як йому допомогти? Як витягти його з цього агресивного стану? Я ж нічого не знаю про цього чоловіка. А мені треба знати трохи більше інформації, щоб не нашкодити йому, а навпаки допомогти.

Прочиняю хвіртку господарського двору і ловлю себе на думці, що Семен Митрофанович, точно може мені в цьому допомогти. Він тут працює довго і схоже, адекватний. Тож відповідно він знає багато.

Поспіхом йду стежкою на його пошуки. Але в дворі пусто. Заглядаю на галявину, де пасуться коні. Тут теж нікого. Вирішую погукати.

— Дідусю Семене...

Але на мій голос виходить лише Маркіз і одразу біжить до мене. Беру його на руки. А він ластиться та муркоче.

— Привіт, пухнастику, і де ж ти дідуся подів?

— Тут я, дитино, — чую позаду.

Оглядаюся, до мене наближається Семен Митрофанович з Біблією в руках. Він посміхається і схвильовано кидає:

— Давно вже так мене ніхто не кликав...

— Як? — розгублено цікавлюся.

— Дідусем, — з сумом видихає він. — Онуки вже дорослі, живуть за кордоном. В гості останні роки майже не приїжджають. Нема часу. Треба своє життя влаштовувати.

В словах чоловіка гіркота. Навіть шкода його стало. Тулю муркотуна до себе й, аби підтримати дідуся, питаю:

— А онуки, хоч телефонують?

— Коли є час, — тихо відповідає він і ховає товсту книгу в акуратний мішечок з домотканого полотна. — Ритм життя зараз шалений. Мусять крутитися, аби не бути гірше інших. Та й нічо не зробиш. Таке життя. Але ми з моєю бабусею раді. Аби в них все добре було, то й нам на душі легше, — він затягує шнурочок на торбинці і пильно зиркає на мене. — А ти чого кликала мене?

— Та Роман Вікторович по вас послав...

— Що хотів? — одразу напружується дідусь.

— Аби снідати вас покликала, — кажу як є.

— Що, серйозно? — з недовірою цікавиться він.

Я лише хитаю головою. Дідусь всміхається і здавлено кидає:

— Від коли працюю, таке вперше, — він хмикає. — Ну, що ж, приємно. Ходімо. Тільки Біблію покладу. І підемо.

Чекаю, доки чоловік кладе книгу на стіл в охайній комірчині, і ми рушаємо до виходу з господарського двору.

— Семене Митрофановичу, а скільки ви тут працюєте? — починаю здалеку свій допит та міні-розслідування.

Чоловік, зупинившись, посміхається і просить:

— Софійко, хочу тебе попросити, якщо не важко, клич мене дідусем. Мені так приємніше.

Таким проханням я здивована. Але так навіть краще. Не потрібно буде язик ламати отим офіційним зверненням.

— Гаразд, — з посмішкою погоджуюся.

Бачу, що чоловік стоїться і весь на емоціях, тому не можу не запитати.

— Щось трапилося, дідусю? Чому ви такі насторожені?

— Ні, нічого не трапилося. Навпаки. Все добре, дитино. Я хотів тільки подякувати тобі, ще те, що замовила за мене слово. Там моя бабуся сьогодні пиріжки пече, аби тебе пригостити. Вона теж дуже вдячна тобі.

Я розчулена почутим. Однією рукою тримаю Маркіза, а іншою торкаюся дідуся.

— Ну що ви, дідусю Семене... Якби не ви, то і мене тут не було. Я б той тераріум не стерпіла...

Семен важко зітхає і замислено кидає:

— Ти права, дитино, це точно був тераріум. А от Захара шкода. Хороший він хлопець. Тільки доля кинула йому випробування, в він без підтримки зламався...

— Дідусю, а розкажіть мені про Захара Володимировича... Все, що знаєте. Якщо можна...

Чоловік пильно примружується і з хвилину проникливим поглядом вивчає мене.

— А тобі це навіщо?

Закушую нижню губу. Розумію, що після всіх, хто тут працював, чоловік має недовіру і до мене. Тому я повинна все пояснити йому наче на сповіді. Бо мої наміри лише хороші. Хоча не певна, що в мене вийде. Я лише медсестра, а тут не тільки тіло, тут ще й душу лікувати потрібно. Зрештою, з цього варто починати. Але як достукатися до цього Єті, якщо він як кактус колючий.