19. Істина, яку неприємно чути.

ЗАХАР

Сніданок не лізе. Я не хочу їсти. Мені б чогось міцнішого, можливо, тоді б і апетит з’явився. Видихнувши, спираюся на спинку ліжка. Хочеться перевернути столик з цією правильною їжею. Я не хочу це їсти. А ще мене хвилює, де ділася кухарка. А думка про те, що Михайло більше не прийде, взагалі жахає.

Раптом двері спальні прочиняються, і в середину входить мій шурин. Видихаю. От і добре, що він прийшов. Маю до нього чимало запитань.

— Ранок добрий, Захаре. Як ти почуваєшся?

— Нормально. — Відмахуюся.

— Тоді чому не їси?

— Не лізе. — Фиркаю. — І що це за їжа взагалі? Я хочу соковитий стейк та каву, а мені що принесли? І взагалі, де моя кухарка?

Роман примружується і підходить ближче.

— Захаре, від сьогодні в домі інший персонал. Тож звикай...

— Тоді цю нестерпну теж потрібно звільнити. Я не хочу її бачити. — Роздратовано кидаю.

Мій шурин хмуриться й холодно заявляє:

— Захаре, охолонь. Ти повинен завдячувати цій дівчині. Ти зараз іще не розумієш, але згодом ти все зрозумієш... Скажи мені, ти жити хочеш?

— Не знаю, — фиркаю. — Що це за життя в інвалідному візку? Мені чужа жалість не потрібна.

Роман шумно зітхає і, підійшовши до вікна, прочиняє його.

— Захаре, між жалістю та жалюгідністю є різниця. А ти зараз виглядаєш жалюгідно. Тобі самому іще не набридло?

— Не набридло. В мене виходу немає. Кому я потрібен? Кому потрібен такий, як я? Кому? Я ж інвалід. Я втратив все. — Мене починає накривати, тому з відчаєм висловлююся. — Тепер я ніхто. Я не хочу сидіти в інвалідному візку, не хочу, аби мене бачили в такому стані люди. Не хочу... — Всередині мене все рветься. Мені дуже болить.

Роман підходить ближче й присідає на ліжко. З хвилину мовчить, а тоді заявляє:

— Захаре, схаменися. Доля дала тобі ще один шанс. Ти залишився живий, і це реальний шанс. Лікарі теж давали тобі шанси, але ж ти лежиш і чекаєш божого змилування. А потрібно закочувати рукава та працювати над собою. А не йти на поводу своєї дружини, яка давно знайшла собі іншого...

Я не хочу в це вірити. Тому розлючено реву.

— Замовкни... Ліля не така. Їй теж боляче...

— Настільки боляче, що вона з коханцем поїхала на відпочинок... Напевно, з великого горя.

Моє серце стискається. Я не хочу в це вірити. Вона ж мені повідомлення пише. Рідко, правда, але пише. Зізнається в почуттях. Вона ж кохає мене, а шурин намагається звести наклеп на неї. І ще вчора якусь ахінею ніс, про шлюбний договір.

— Романе, не смій. Навіщо ти наговорюєш на Лілю? Вона не така...

— Звісно, не така, вона іще гірша. — Фиркає шурин. — А якщо не віриш, то я тоді зараз покажу вчорашню її сторіз, яка доступна лише для обмеженої кількості людей.

З хвилину мовчу. Не вірю, але тоді все з викликом кидаю:

— А покажи.

Шурин кілька хвилин риється в телефоні, а тоді простягає мені його. І моє серце розлітається на друзки. Адже на відео моя Ліля, красива у купальнику, справді відпочиває на березі моря. А поруч з нею накачаний чоловік. Я десь бачив його, це точно. Але найгірше те, що він обіймає її, цілує. Але я ще вперто не хочу вірити у те, що бачу. Серце щемить.

— Це монтаж, — шиплю з недовірою.

— Це реальна сторіз, Захаре. Глянь в лівий кут екрана. Вона викладена вісімнадцять годин тому.

Віддаю телефон Роману і наказую:

— Залиш мене. І сніданок забери. І цю нестерпну до мене не впускай. Я не хочу нікого бачити.

— Захаре, Софія — твоя особиста покоївка. І змирися з тим, що вона доглядатиме за тобою. Вона єдина, хто терпить тебе, бо всі інші втікають, як чорт від ладана.

Нервово ковтаю і розлючено реву.

— Я не хочу її бачити.

— Це не обговорюється, Захаре. — Холодно ставить мене до відома шурин. — Ця дівчина залишиться. Тож постарайся не ображати її. Бо вона одна з багатьох, яка не злякалася, ні тебе, ні змови, яка тут була...

— Я ненавиджу її. — Розлючено шиплю, перебивши шурина. — Вона зламала моє життя.

— Захаре, отямся. — Гарчить Роман. — Ця дівчина врятувала тебе. Тож припини. І не потрібно робити всіх винними. Чи бачити навколо негатив. Ти живий, практично здоровий. В тебе є шанс, що ти можеш стати на ноги...

— Залиш мене, — наказую. Не хочу більше це слухати. Мені неприємно.

Роман зітхає і здавлено кидає:

— Я піду, а ти подумай. Досить робити дурниці. Чи чекати, що в одну мить все само зміниться. Твоє життя в твоїх руках.

Роман забирає сніданок та йде, а я залишаюся один. На душі паршиво. З гіркотою усвідомлюю, що всі навколо праві. Це я сліпий, настирливо вірив, що Ліля зберігає вірність мені. Напевно, правду хтось сказав: якби кохала, то була б поруч. Але все одно мені важко в це повірити. Це ж, по суті, зрада, яка дуже сильно болить.